Це принесло благотворне забуття й занепад світської влади церкви, а в подальшому – також прикре забуття й занепад її духовної влади. Щоправда, король Франції аж до самої французької революції носив титул Rex Christianissimus, «roi très chrétien», тобто «всехристиянський король». Проте принаймні після того, як перед самим закінченням Тридцятилітньої війни він використав найманців-язичників з Османської імперії для війни з християнськими вояками Європи лише задля продовження громадянської війни поза східним кордоном своєї держави, цей титул уже не мав великого значення. Щоправда, імперія Габсбургів до самого свого падіння у 1918 році спиралася на єдність трону й вівтаря. Але принаймні починаючи з Йосифа ІІ, який у своїй політиці керувався ідеями Просвітництва, в останній великій державі, просякнутій духом католицької церкви, вплив єпископів і папи помітно зменшувався. Тим більше що для Йосифа ІІ прикладом для наслідування був прусський король Фрідріх ІІ, теж правитель, інспірований ідеями Просвітництва, для якого священним був принцип «нехай кожен буде святим на свій лад».
Сліпа ненависть до церкви з боку держави вперше виникла у Франції після революції 1789 року. Церква, що за часів монархії володіла надзвичайними привілеями, серед населення вже давно мала погану славу: високі духовні владики поводилися зовсім не так, як їм личило за саном. Тому створений після 1789 року Національний Конвент за широкого схвалення революційних мас засудив церкву, і замість неї для громадян Франції була запроваджена «релігія розуму». Відомий автор «Шпігеля» Норберт Ф. Пьоцль так описує церемонію заснування:
10 листопада 1793 року відбувся перший «Фестиваль Розуму». Спочатку його планували провести в Пале-Роялі, але потім перенесли до собору Нотр-Дам, аби публічно образити католицьку церкву. Там була споруджена своєрідна гора, на якій височів храм, присвячений філософії і прикрашений бюстами античних мудреців, і одна актриса, що втілювала Свободу. Перед полум’ям Розуму, що спалахнув на вівтарі, рухалася процесія молодих дівчат у білих сукнях і гірляндах із дубового листя.
«Сьогодні, – проголосив Конвент, – увесь народ Парижа зібрався під готичними склепіннями, що так довго поганилися голосом омани». «Колишня головна церква Парижа» була віднині «присвячена Розуму і Свободі. Фанатизму в ній більше не місце, нею володіють розумні істоти».
Пьоцль веде далі:
8 червня 1794 року дивним «Святом Вищої Істоти» в Парижі було започатковано новий культ. Робесп’єр як обраний президент Національного Конвенту очолив процесію, що рухалася від Тюїльрі до Марсового поля.
Однак і ця ерзац-релігія фактично обмежилася помпезною церемонією заснування. Падіння Робесп’єра у липні 1794 року не тільки поклало край політичному теророві, а й притишило культурну боротьбу проти церкви.
Це перше велике повстання проти церкви минуло, мов страхіття. Але від цього паралічу церква у Франції так і не оговталася.
Іще більше лютували проти віри в церкву керовані ленінізмом і сталінізмом комуністи. Як заміну, вони протиставляли їй віру в партію, що в багатьох аспектах подібна старій вірі. Вже діти і молоді люди в лавах комсомолу та організацій для молодшого віку засвоювали ідеали комунізму. Існували свята ініціації, подібні до конфірмації. Партія також мала свої урочисті ритуали, подібні месі. Партія проводила з’їзди, що відповідали соборам. Партія змушувала до самокритики тих товаришів, які відхилялися від визначеної лінії партійної програми, – аналог сповіді та передбачене обов’язкове каяття. Партія притягувала митців для ілюстрування своїх досягнень, як колись папи винаймали для цього Мікеланджело й Рафаеля. Зрештою, партія захищала чистоту комуністичного вчення з суворістю, яку сміливо можна порівняти з суворістю могутньої церкви. Якщо Гіпатія колись була розідрана черепками, то тепер найнятий Сталіним убивця льодорубом покінчує з Троцьким, що став небезпечним для партії. І якщо Карлгайнц Дешнер з піною у рота на тисячах і тисячах сторінок нападає на церкву, то Вольфганг Леонгард, глибокий знавець сталінізму, у своїй автобіографічній книжці «Революція відмовляється від своїх дітей» безкомпромісно й лаконічно зводить рахунки з жахливою кадровою політикою ленінської і сталінської партії.