Навіть соціалістичним або соціал-демократичним партіям, що не прагнуть кривавої революції і покладаються на боротьбу за соціальну справедливість мирними й демократичними засобами, притаманні певні уявлення про «чисте вчення», задля якого ведуться нескінченні дискусії, їм не чужі ритуали, як-от хода 1 травня, гімни й орієнтація на шановані, «святі» приклади, а також інтриги в боротьбі за кращі місця в ієрархії. На них також можна розраховувати й сподіватися. «Без партії я ніщо», – зізнався якось один визначний політик-соціаліст. Його віра в партію ані на йоту не відрізняється від непорушної віри в церкву Ігнатія де Лойоли.
Нині лишень нечисленні особи тверді у вірі в церкву з такою саме військовою суворістю, як і св. Ігнатій, колишній офіцер на службі віце-короля Наварри. Наприкінці вигаданих ним для «єзуїтів» (так називалися його послідовники) «духовних вправ» стоїть «Miles Christianus», «воїн Христа», тобто той, хто своєю сліпою, вірною слухняністю щодо церкви протистоїть спокусам Реформації. Запеклим ворогом Лойоли був Мартін Лютер, який мріяв про «свободу християн». Який хотів звільнити хрещених від ярма, що на них наклали папа і єпископи. Який переклав Біблію народною мовою. Який дав поштовх тому, щоб якомога більше людей училися читати й писати і могли самі сприйняти радісну звістку, яку доти сприймали через церкву.
Поза сумнівом, церква припустилася непростимої помилки, нав’язуючи освіченим людям, що послуговуються власним розумом, сліпу покірність. Ніяке пишне оздоблення барокових церков, ніякі урочисті ритуали, пов’язані з месою, ніяке наголошування на заповідях не могли придушити сумніви й розв’язати суперечності. Кульмінацією безглуздого відступу з боєм проти ідей Просвітництва стала енцикліка, опублікована в 1864 році папою Пієм ІХ, в якій він уперто проклинав ідеали Просвітництва як згубні примхи, як безбожну оману, фактично відкидаючи все, що сьогодні природно належить загальним надбанням цивілізованих людей. До кінця епохи Піїв у 1958 році (яка так називається, тому що починаючи з 1846 року більшість пап обирали ім’я «Pius», «благочестивий»: Пій ІХ, Лев ХІІІ, Пій Х, Бенедикт ХV, Пій ХІ, Пій ХІІ) церква костеніла в антимодернізмі, який Пій ІХ разом з претензією на непогрішимість приписав усім віруючим. Як наслідок, церква безповоротно втратила довіру багатьох людей.
Було вже надто пізно, коли папа Іван ХХІІІ закликав до «Aggiornamento», «оновлення», тобто пристосування до сучасних відносин. Було вже надто пізно, коли він закликав католицьку церкву відкритися, щоб вона могла краще сповіщати «благу вість» в освіченому світі та повернути до віри тих, хто в ній сумнівався. Надто пізно зібралися єпископи на Другий Ватиканський собор. І надто поспішно вони приймали свої рішення.
Наприклад, отці собору сподівалися діяти у дусі Просвітництва, коли дозволили під час літургії замість латинських текстів читати їхні переклади національними мовами і разом молитися, священникам здійснювати службу лицем до людей і звести ритуальні дії до необхідного мінімуму. За всім цим, імовірно, стояли благі наміри. Проте ритуали, що колись вважалися священними, спільне спрямування погляду громади і священника на вівтар, де має перебувати Бог, таємничо чужі й усе ж таки добре знайомі через постійне повторення слова – все це втратило чарівну силу з нововведеннями й наблизилося до банальної повсякденності.
В епоху бароко Абрахам а Санта-Клара іноді проповідував повну нісенітницю, але завжди промовляв з кафедри із силою і впевненістю. Дякувати Богові, більшість із тих, хто його слухав, не розуміли ту маячню, яку він інколи ніс. Але сила слова проповідника справляла невідпорне враження. Сьогодні натомість кафедри пустують. Пастори щось мурмотять у мікрофони. І навіть якщо, на відміну від Абрахама а Санта-Клара, вони проголошують щось цінне з теологічного погляду – на жаль, це трапляється рідко, і проповіді переважно сповнені загальників, – їх вже мало хто слухає. Можна було б зекономити на дорогих звукових пристроях. Але ж використання техніки свідчить про наближення до сучасності. Церква прагне бути сучасною – щиро, але без справжньої переконаності. Бо внутрішньо вона розуміє, що найсуттєвіше вже втрачено. На прориви розраховувати вже не доводиться. Вона відчайдушно намагається вижити, пливучи за течією. Сумне видовище.
У своїй енцикліці Laudato si’ («Хвала Тобі») – прикметно, що вона була опублікована спочатку арабською, німецькою, англійською, французькою, італійською, польською, португальською та іспанською і лише за більш ніж три місяці латинською – папа Франциск подає себе запізнілим захисником довкілля і клімату. Як і багато інших протагоністів настрою занепаду, що імітують відповідальність і занепокоєння, він у згоді з тенденцією картає соціальну несправедливість і вичерпання природних ресурсів. Але папа не перший і не єдиний. І він опікується темами, що мають мало спільного з принциповими завданнями церкви. Коли навіть глава римсько-католицької церкви у палкому прагненні врятувати світ, схоже, забуває, що колись Ісус був сповнений надії на Боже царство, що «не від цього світу», то ця інституція відмовляється від єдиної своєї визначальної характеристики.