Замислитися про унікальність свого положення означало б для церкви, власне, дати своїм вірянам те, що може дати тільки вона. І це надзвичайно багато. Це ритуали, що переносять у вимір, далекий від убогості профанного світу, поза межі простору, часу і матерії. Це символи, що дозволяють безмежну кількість тлумачень, жодне з яких повністю не виявляє зміст символу, але кожне схоплює щось суттєве. Це традиції, якими живиться церква і які ведуть до першоджерел віри. Посох, який тримають єпископи, був колись скіпетром фараона і знаком влади богів. Хрест, головний церковний символ, уже був відомий єгипетським жерцям як хрест з рукояттю, як такий його також використовувала давня коптська церква, і він є символом вічного життя.
Збереження і передання ритуалів, символів і традицій дозволяє церкві поєднувати всі протилежності, що її короткозорі й поверхові критики вважають суперечностями. Церква має багато чого у своєму розпорядженні, але з огляду на те, як складно поєднати цей тягар з духовними благами ритуалів, символів і традицій, церкву важко назвати багатою.
На фасадах і всередині церковних споруд, попри заборону зображати Бога, повно статуй святих і навіть Божих образів. Утім, церква перешкоджає іконоборству. Цього вимагає повага до традиції. Усі ці зображення є творами мистецтва – принаймні мають ними бути. Ті, хто щиро вірить у церкву, дивляться на них не як на ідолів, а лише як на документи віри митців, що їх створили. А коли вони думають про власну віру, а не про віру інших, то просто заплющують очі.
Церква ніколи не відмовиться від жодної зі своїх догм, навіть від такої проблематичної, як «Extra ecclesiam nulla salus», і вона твердо триматиметься за своє вчення, навіть коли йдеться про такі сумнівні поняття, як первородний гріх. До цього її зобов’язує традиція. Адже з істиною в сучасному значенні, що зводить до правильності, що потребує перевірки й обґрунтування, істина церковного вчення не має нічого спільного. Це істина в іншому, вищому, сенсі. Положення вчення церкви, так само як і слова Святого Письма, належать до царини символів. Як і у випадку символів, у вченні церкви істина не підлягає оцінці, як-от «правильна» чи «хибна», щодо неї радше доречні терміни «співзвучний» або «чужий». І це може бути втіхою для всіх тих, хто не знайомий з ученнями і навіть догматами церкви, які вони сприймають як релікти давно минулих часів, що не піддаються тлумаченню: догми співають. Положення церковного вчення – це звеличення Вічного у незграбних словах. Уже тільки з цієї причини вони вислизають від тверезого логічного аналізу.
Церква сповіряє ритуали, символи, традиції своїм вірянам. Однак час опіки минув. Те, у що вірить окрема людина, яка вірить – не тільки, але також – у церкву, вірить щиросердно, церкви не стосується. Це цілковито питання сумління цієї окремої людини.
Віра у мистецтво
«Тепер я знаю, що є Бог на небі!» – кажуть, вигукнув Альберт Айнштайн, коли у 1929 році після блискучого скрипкового концерту у Берлінській філармонії обійняв 13-річного Єгуді Менухіна. Це справді дивне поводження людей – принаймні так би його описали позаземні істоти з віддаленої зіркової системи, – коли декілька сотень збираються у величезній залі та, сидячи в ній, дивляться на сцену, на десяток інших людей, перед якими стоїть людина, що робить дивні рухи руками у повітрі, що змушує вібрувати тіла. Все це триває чверть години або півгодини, іноді навіть довше, після чого лунають бурхливі оплески й обличчя в залі мають збуджений і радісний вигляд. Що це, могли б запитати позаземні істоти, має означати?