Це, безперечно, не можна пояснити під кутом зору еволюції. Для виживання людини ця своєрідна діяльність не несе жодної користі. Те саме можна сказати й про інші види мистецтва. Відвідування музеїв або художніх галерей, розфарбовування полотен кольоровими пастами або рідинами, створення архітектурних проєктів, декламація текстів, танці або співи – ніщо з цього не збільшує здатність до виживання.
Разом з тим мистецтво є вражаючим доказом неправоти всіх тих, хто сподівається, спираючись на еволюцію, відкрити найглибші таємниці буття. Печальна звістка для тих, хто вірить в еволюцію, полягає не в тому, що теорія еволюції хибна. У межах вузької, окресленої для неї наукою царини вона істинна. Новина для тих, хто вірить в еволюцію, значно сумніша: теорія еволюції не має ніякого відношення до найглибших таємниць нашого буття!
Що робить мистецтво мистецтвом? Що робить творами мистецтва перші наскельні малюнки в печері Ласко? Чи були вони такими для людей кам’яного віку? Чи зрозумів би хтось із тих, хто наносив на стіну фарби, якби його прихильники назвали б його художником? Ніхто не знає відповідей на ці запитання. І навіть якби знали, це нічого б не прояснило: ані властиве цим зображенням життя, ані силу враження від них. Але насамперед – їхню загадковість і абсолютність.
Або розгляньмо як другий приклад іншу фреску, один із найдовершеніших творів мистецтва – «Таємну вечерю» Леонардо в трапезній домініканського монастиря у церкві Санта Марія делле Граціє у Мілані. Уже сама здатність Леонардо використати перспективу для теологічного твердження неабияк вражає.
Забудьмо драматичну сцену, коли дванадцять учнів, згруповані у чотири групи по троє, схвильовано дивляться один на одного або на свого Господа, який, заглиблений у свої думки, саме прошепотів, що один із дванадцяти його зрадить. Забудьмо про унікальну майстерність Леонардо, завдяки якій він змушує сяяти обличчя кожного з тринадцяти персонажів. Подивимося лише на краї: краї між підлогою і стінами, верхні краї килимів, прикріплених до стін у великій залі, де відбувається вечеря, краї стін у стелі, краї віконних отворів, а також паралельні до них лінії, що виходять з кесонів на стелі, – всі ці паралельні лінії в дійсності зустрічаються у безконечності. Проте на картині Леонардо вони зустрічаються у точці сходу. Митець здатен своїм чаклунством витягти її з безконечного в конечне, у межі картини. Де ж розташована точка сходу в «Вечері» Леонардо? Точнісінько на скроні, біля ока Спасителя – безконечність. Де ж іще?
Проте це лише одна з численних таємниць, що їх можна відкрити у творі мистецтва. Але навіть якби вдалося розгадати всі таємниці – суть витвору мистецтва однаково лишалася б незбагненною: його загадковість і абсолютність.
При цьому – саме тому «Вечеря» Леонардо є вдалим прикладом – справа взагалі не в оформленні «тут і зараз». Леонардо експериментував із фарбами, що мали відповідати його повільній манері малювання. Виявилося, що ці фарби не підходять для альсекко: виникли тріщини, на великих ділянках злізла фарба. Попри всі відчайдушні спроби реставраторів, доводиться констатувати, що від картини Леонардо залишилися руїни. І все ж таки від неї виходить сяяння Вічного. Мистецтво, схоже, перевищує все земне.
Чому Венера є прекрасною? Тому що, міг би відповісти скульптор Венери Мілоської, він дає нам можливість милуватися нею завдяки його статуї. Цей захват можна почасти виразити сухими цифрами: довжина відрізка від підошви до пупка щодо довжини відрізку від пупка до маківки вельми точно відповідає знаменитому золотому перетину. Той самий золотий перетин виявляється у відношенні довжини відстані від підошви до коліна до довжини відстані від коліна до пупка, у відношенні довжини відстані від пупка до початку шиї і довжини відстані від початку шиї до маківки і, навпаки, у відношенні довжини відстані від маківки до грудей до довжини відстані від грудей до пупка. Скрізь золотий перетин.
Цей золотий перетин виникає через ділення певної відстані на більшу і меншу частини. Він відзначається тим, що відношення загальної довжини відстані до більшої частини є точно таким, як відношення більшої частини до меншої. Очевидно, що золотий перетин перебуває між відношеннями 1:1 і 1:2. За відношення 1:1 відстань була поділена навпіл, що, певно, менше за золотий перетин. Натомість за відношення 2:1 більша частина відстані була б удвічі більшою за меншу, що, певно, більше за золотий перетин. Відношення 3:2 дещо ближче до золотого перетину, але воно трохи замале. Ще краще його описують відношення 5:3, 8:5, 13:8 та 21:13. Вони відповідно по черзі є або надто великими, або надто малими, але все ближче підходить до золотого перетину. Присутні в них числа 1, 1, 2, 3, 5, 8, 13, 21 утворюють початок послідовності, в якій наступне число є сумою двох попередніх. Ця послідовність продовжується 13+21=34, 21+34=55 і так далі. «Прекрасна» характеристика золотого перетину полягає в тому, що навіть відношення 34:21 або 55:34 і також всі подальші відношення чисел хоча все точніше, але ніколи точно його не виражають. Золотий перетин віддаляється у безконечність. Подібно до «Вечері» Леонардо, у всіх творах мистецтва, що в той чи той спосіб спираються на золотий перетин, безконечність становить доказ того, що мистецтво прагне перевершити земне.