«Народження Венери» Сандро Боттічеллі так само зачаровує нас своєю красою. Відношення між висотою та шириною обличчя становить золотий перетин, відношення відстані від підборіддя до повік і відстані від повік до маківки – теж золотий перетин, відношення відстані від повік до рота до відстані між ротом і підборіддям – так само. Можливо, ці твердження не витримують точного до міліметра вимірювання. Але це не робить їх хибними. Адже око спостерігача свідомо чи несвідомо сприймає золотий перетин, споглядаючи обличчя Венери.
Цей факт є вирішальним для віри в мистецтво. Лише за уважного розгляду картина стає твором мистецтва, в якому художник передає своє повідомлення, що несе в собі безконечність, загадковість, абсолютність. Байдуже, про який саме вид мистецтва йдеться. Справа лише в щасливій зустрічі з твором, у сприйнятті принаймні одного з повідомлень, що воно в собі містить. Байдуже, чи йдеться про скульптуру чи архітектуру, музику чи поезію, оперу чи балет, театр чи кіно.
Навіть якщо ми абстрактно намалюємо правильний п’ятикутник і проведемо в ньому діагоналі, ми опиняємось у владі естетичної привабливості безконечного. Відношення довжини діагоналі до довжини сторони п’ятикутника, власне, становить золотий перетин. Самі діагоналі утворюють знамениту пентаграму, п’ятикутну зірку. Вона своєю чергою містить правильний п’ятикутник – знову ж таки у відношенні золотого перетину, – в якому маємо пентаграму, перевернуту щодо першої пентаграми, що своєю чергою містить у собі правильний п’ятикутник, і так до безконечності. Достатньо намалювати лише першу пентаграму: обізнаний спостерігач вичитує повідомлення цього твору мистецтва, що так просто організовано і, однак, вказує на безконечність.
Тут варто підкреслити відмінність між тим мистецтвом, віра в яке не пустий самообман, і всім тим, що називає мистецтвом натовп позбавлених почуття стилю невігласів, яких вважають лідерами думки і які не заслуговують на це ім’я. Замість загальних описів, майже завжди надто поверхових, імовірно, найкраще це пояснити на прикладі.
Улітку 2015 року королева Єлизавета ІІ під час свого візиту до Німеччини отримала у подарунок від президента Йоахіма Гаука картину «Кінь у ярко-синьому кольорі». На картині художниці Ніколь Ляйденфрост із Веделя, виконаній у примітивній манері незграбної дитини, зображена королева Єлизавета ІІ у дитячому віці верхи на поні. Поруч стоїть її батько Георг VI. Поні синього кольору. Король Георг у жовтому. Єлизавета в рожевому. Далебі, це вже занадто!
Це не просто некрасиво. Некрасивою є картина «Розпуста» Георга Гросса, підкреслено некрасивою – хоча на того, хто це стверджує, дивляться скоса. Краще політкоректно зазначити, що лицемірство й розпущеність, властиві суспільству Веймарської республіки і Берліна 1920-х років, що втратили зв’язок з реальністю, підштовхнули провокативний та агресивний пензель соціального критика Гросса до такого різко критичного зображення. Такими висловлюваннями можна уникнути слова «некрасиво». І водночас віддати належне твору Георга Гросса.
Адже ця картина справді прагне викликати огиду. Огиду в тому сенсі, що вона має на меті викрити як обман і засліплення все, що бажає видати себе за красу, за що можуть чіплятися ті, хто загубився в мріях.
Твір мистецтва не обов’язково має бути красивим. Але він вимагає від споглядача більше, ніж просто уваги. Він є твором мистецтва тільки тоді, коли містить у собі щось таке, що не дозволяє вичерпати його у процесі споглядання чи слухання. Це твір мистецтва тільки тоді, коли він захоплює і не відпускає душу. Тільки це свідчення дозволяє вірити у мистецтво.
У наші дні більшість ніяковіють, коли мова заходить про загадковість і абсолютність мистецтва. Твори мистецтва, насамперед твори доби модерну та сучасного мистецтва, характеризуються такими епітетами, як «провокативний», «чудернацький», «агресивний», «ексцентричний», «неконвенційний», «вражаючий» тощо, найкраще з моралізаторським відтінком в інтонації як «особливо важливий для сьогодення». Проте відвідувачі якогось вернісажу чи виставки відчули б напевно незручність, якби хтось просто сказав, що, дивлячись на картину, відчуває себе зворушеним. Якщо це зворушує когось до глибини душі – і це означає для нього більше, ніж усе інше.