Митці-ідеалісти, впевнені в тому, що створили щось вічне, впевнені у своєму надзвичайному таланті говорити людям важливе для них. Утім, про «вічне» нині ніхто не згадує, а говорить лише про «значення». І кому не доводилося чути гарячих заяв політиків про мистецтво, зроблених з приводу відкриття великих фестивалів, на яких вони, звісно, з прицілом на багатих спонсорів, у захваті згадують про те, наскільки життєво важливою є праця митців, «особливо у наш час панування розрахунків техніків та економістів»? Цілковито хибне уявлення, наполягає з усією серйозністю філософ Рудольф Бургер:
Те, що митці більше від решти людей здатні схоплювати «екзистенціальні» проблеми, проникати в сутність речей, наближати майбутнє, – це загальник сьогоднішньої навколохудожньої риторики, так би мовити, місце, де сходяться всі подібні висловлювання (і активно використовувана формула легітимізації культурної політики). Водночас усі знають, що це лише анімістичний міф, не більш раціональний, ніж танці викликання дощу індіанців навахо, і діють відповідно до цього, навіть якщо роблять вигляд, що вірять у цей міф і, можливо, самі його розкручують. Достатньо поглянути на повсякденне життя, щоб побачити, що насправді його ніхто не сприймає всерйоз. Якщо когось дійсно турбують так звані екзистенціальні проблемі (тобто коли йому в певному сенсі зле), він іде до лікаря, психолога, до банку за кредитом, до адвоката з розлучень, можливо, навіть до пастора. Але, певно, він не йде на вернісаж, хіба що аби відволіктися, побалакати, хильнути чарку. І нікому всерйоз не спаде на думку довірити митцям вирішення проблем економіки, безпеки, зовнішньої чи соціальної політики, екології або прав людини, ба навіть питання історії та їхнє «опрацювання». Для цього існують економісти, політологи, юристи та історики. Вони нерідко перевантажені проблемами, але у високоспеціалізованому суспільстві, де панує поділ праці, їхня думка – це найкраще, що можна отримати. Так само наука через своєї організації ладна відмовлятися від якихось своїх тверджень, коли їхня помилковість стає очевидною або з’являються нові точки зору. Вона не закріплює свої лише тимчасові рішення у камені й не відливає їх у бетоні.
Справді, коли людина ніколи не мала віри в мистецтво або втратила її, твори мистецтва і художні заходи перетворюються на буденні речі. Ніяке мистецтво і ніяка культурна політика не можуть цього приховати, ніякі зусилля з організації фестивалів чи презентацій творів, які коло заповзятих критиків і професійних експертів проголошують першорядними. Це лапідарно сформулював Конрад Пауль Ліссман у своїй вітальній промові на відкритті Зальцбурзького фестивалю 2016 року: «Той, хто бачить у мистецтві лише прикрасу, аксесуар, спосіб естетичного піднесення самого себе, сцену для свого марнославства, знецінює його, хоч би скільки грошей на це витрачалося». Не можна навчитися виводити з творів мистецтва вказівку на абсолют і таємницю так само, як вивчити вокабули чужої мови або таблицю множення – ні за які гроші. Тут немає місця розрахунку.
Тим більше варто подиву, як видатним митцям вдається лише пробуджувати або відроджувати віру в мистецтво своєю творчістю. Тут доречно згадати вдалий анекдот про одного з найвидатніших композиторів усіх часів.
Навіть у тих, хто добре знайомий з ораторією Йозефа Гайдна «Створення світу», початок цього твору завжди викликає піднесений настрій. Таємничо-похмуро архангел Рафаїл під темне піанісимо звучання оркестру шепоче містичні слова: «На початку створив Бог Небо і землю, і земля була безформна і пуста, і темрява була над поверхнею глибин». Після так само таємничо відповідає хор: «І дух Божий ширяв на поверхнею вод, і Бог сказав: Нехай буде світло!» З надзвичайною стриманістю шепочуть голоси: «І сталося світло». Напруга нестерпно зростає. Раптом після п’янкої послідовності акордів оркестру фортисимо гучно звучить «Світло» від хору. Видатний фізик-теоретик і меломан Віктор Вайскопф захоплено витлумачив це звукове виверження, створене Гайдном, як те, що у космології називається «Великим вибухом», вибухом простору, часу й матерії з однієї точки. Справді, на прем’єрі твору в старому віденському Бургтеатрі публіка спонтанно підхопилася зі своїх місць і влаштувала маестро, який сам був диригентом, бурхливі й тривалі оплески посеред тактів ораторії. І Гайдн рухом руки вказав догори, натякаючи, що цей музикальний вступ був подарований йому Богом. При цьому музичний «акорд – Великий вибух» є не що інше, як простий тризвук до мажор. Простіше не буває. І такий фантастичний ефект. Він дозволяє пережити таємниче й абсолютне, хоча, по суті, це цілком приземлений імпульс. Але річ не в самому тризвуку до мажор, а в тому, як його варто слухати.