Навіть найпростіше може вказувати на абсолютне й таємниче, якщо це найпростіше створене рукою видатного митця, корифея.
У 1965 році у своїй майстерні у Варшаві Роман Опалка рядок за рядком на темно-ґрунтованому, два метри заввишки і майже півтора в ширині полотні титановими білилами намалював підряд числа 1, потім 2, потім 3, потім 4, потім 5 і так далі. Через сім місяців він дійшов до 35 327 і заповнив темне полотно. Перша його картина «Опалка 1965 / 1 – ∞» була завершена. Після цього він продовжив рахунок на новій панелі, починаючи з верхнього лівого кута, 35 328, потім 35 329, потім 35 330 і так далі. Картини, які Опалка назвав «Деталі», завжди одного розміру, пензлі завжди однаково тонкі, цифри завжди тільки п’ять міліметрів заввишки. Також Опалка лишався вірним титановим білилам. На кожному новому полотні, однак, після досягнення першого мільйона він домішував до ґрунтування один відсоток цинквасу, через що «Деталі» ставали дедалі світлішими. До того часу, коли Опалка у своєму рахунку за десятиліття і після сотень «Деталей» перейшов межу п’яти мільйонів, його картини вже мали біле тло. І він не припиняв праці над своїм божевільним проєктом до самої смерті 6 серпня 2011 року, незадовго до свого вісімдесятого дня народження. Число за числом. Під час малювання він промовляв їх так, як одна за одною йдуть цифри – польська мова, якою він при цьому послуговувався, хоч і з 1977 року жив у Парижі, дозволяє це. Магнітофон зафіксував його акустичний рахунок на кілометрах плівки.
Коли Опалка доходив до числа, що складається з однакових цифр, його прихильники збиралися в ательє з фотоапаратами і декілька хвилин супроводжували його монотонний рахунок: «4 444 441, 4 444 442, 4 444 443, – і під спалахи фотокамер, – 4 444 444». І коли вщухала буря спалахів, Опалка малював далі: «4 444 445, 4 444 446…»
Особливо приваблювали Опалку числа, що складаються зі стількох же однакових цифр, скільки позначає відповідне число. Так число 1 складається з єдиної цифри 1. Уже на початку його праці, буквально коли він намалював першу цифру – 1, у Опалки почалися проблеми з серцем. Можливо, тому, що він усвідомлював, що віднині його життя буде присвячено одноманітності. Наступними особливими для нього числами були 22, що складалося з двох двійок, 333, що складалося з трьох трійок, 4444, що складалося з чотирьох четвірок. Вони всі намальовані ще на першій «Деталі». Лише на другій «Деталі» з’явилися п’ять п’ятірок – 55 555. І набагато пізніше дістався Опалка у своєму малюванні до числа 666 666, що складалося з шести шісток. Він сподівався, імовірно, встигнути досягти числа, що складалося б з семи сімок, 7 777 777. Але це йому не вдалося. Коли він дійшов до 5 700 000, йому довелося назавжди відкласти свій пензель.
При цьому йому, звісно, доводилося міняти пензлі. Він педантично написав на ручці кожного пензля число, яке він почав ним малювати, і число, яке було останнім намальоване цим пензлем. Увечері, коли він закінчував денну роботу, Опалка стояв перед «Деталлю», над якою працював, завжди в одному й тому самому халаті, завжди в одній і тій самій строгій, аскетичній, але й зверхній позі – і за допомогою автоспуску знімав чорно-білий автопортрет. Ці картини, розташовані поруч одна з одною, показують, як він за числами рухається до вічності.
Опалка малював час. Саме він виявляє себе у неперервному ряді чисел. Намальоване на полотні число репрезентує минуле після висихання титанових білил. А майбутнє Опалки, яке символізує кожне нове заґрунтоване полотно, було, за задумом митця, приречене на гротескно тривіальну скороминущість, оскільки воно є носієм ще не намальованих цифр.
Зрозуміло, Опалка знав, що його праця має лишитися незавершеною, що він, власне, зможе зробити лише незначний крок у лабіринт безконечності. Але одного разу почавши, він уже не міг зупинитися самовільно. Навіть коли колір ґрунтування уже був не сірим, а сліпучо-білим, він все ще малював: намальовані титановими білилами семизначні числа можна було хіба вгадати лише у мокрому стані на цинково-білому тлі.
Інколи думають, що, рухаючись безконечною послідовністю чисел, можна заволодіти вічністю. Проте Опалка жодним чином не заволодів вічністю за допомогою свого проєкту, а лише вказав на неї. Він приніс своє життя у жертву монотонності, що є повною протилежністю вічності. Своїм кафкіанським рішенням, прийнятим у 1965 році у варшавському кафе (він чекав на свою дружину, що запізнювалася, і раптом йому спало на думку, що сутність часу, тобто послідовності митей, можна схопити лише через малювання чисел), він занурився у немислимий проєкт, призначений не зупинятися на жодному числі, і цим самим потрапив у пастку одноманітності монотонного рахування.