Кожна дитина в Афінах знала цю прадавню, сповнену благочестя історію. Вівтар для «незнаного бога» був центральною темою знаменитої промови апостола Павла, яку він виголосив у Афінах, коли дістався туди під час своїх місіонерських подорожей. «А ті, що Павла відпроваджували, провели його аж до Атен»[19]. Автор Дій описує, як збентежив Павла вигляд численних ідолів, статуй грецьких богів, як він картав афінських юдеїв за те, що вони могли жити в такому середовищі язичницького ідолопоклонства. Жителі Афін, почувши лайливі тиради цього «пустомова», відвели його на ареопаг, де він мав виправдати свій вибух гніву:
«Тоді Павло став посередині ареопагу й промовив: Мужі атенські! Із усього я бачу, що ви дуже побожні». Цією фразою Павло намагається завоювати симпатії своїх слухачів. І з риторичною майстерністю він веде далі: «Бо, проходячи та оглядаючи святощі ваші, я знайшов також жертовник, що на ньому написано: Незнаному Богові. Ось Того, Кого навмання ви шануєте, Того я проповідую вам. Бог, що створив світ і все, що в ньому, бувши Господом неба й землі, проживає не в храмах, рукою збудованих, і Він не вимагає служіння рук людських, ніби в чомусь Він мав би потребу, бо Сам дає всім і життя, і дихання, і все».
«Незнаний бог», якому афіняни поставили вівтар, в очах св. Павла – єдиний і унікальний Бог, якого передбачав Ксенофан і зображення якого не можна створювати. Але якщо Ксенофан наближається до цього бога лише розумом й у темних та приблизних словах, задовольняючись висновком про існування бога за допомогою логічного мислення, то Павло після пережитого їм одкровення у Дамаску вірить у Бога, що прийшов у його життя. Адже тоді на шляху в Дамаск «нагло осяяло світло із неба його, та він повалився на землю, і голос почув», голос Бога, що кликав його на ім’я. Відтоді Павло приніс своє життя в жертву своїй вірі і скрізь, навіть в Афінах, проголошував, що його Бог Одкровення – це Бог, що приводить у рух світ. Що наступить Судний день, «коли хоче судити по правді ввесь світ через Мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказ всім, із мертвих Його воскресивши».
«Як почули ж вони про воскресіння мертвих, – уїдливо каже Лука про афінян, – то одні насміхатися стали…» Лише небагатьох Павло зміг переконати; Лука, власне, згадує лише одного чоловіка й одну жінку. Переважна більшість афінян не хотіли нічого знати про Бога, що воскрешає мертвих. Їм зовсім не подобалося, коли бог так рішуче втручається в життя. Можна думати про бога як породження фантазії чи, можливо, як про філософську ідею, якщо повсякденні справи й турботи дозволяють це робити. Але ніяк не більше, будь ласка! Освічені афіняни поводилися так само, як сьогодні реагує більшість людей, що живуть у Європі, коли вони чують проповідь якогось гарячого місіонера, якогось сьогоднішнього Павла на розі вулиці. Хоч би про якого «незнаного Бога» він говорив, йому не знайти відгуку. А якби ж він дійшов до ідеї воскресіння мертвих, для вух більшості слухачів це було майже нестерпною нісенітницею.
Якщо вірити опису св. Луки, більшість афінян мали вельми спокійні стосунки зі своїми богами. Міфи про Зевса і його почет, як вони передані Гомером та Гесіодом, в їхніх очах були поетично викладеними казками, в яких нема нічого, у що можна було б глибоко й всерйоз вірити. Храми були архітектурними, статуї богів – скульптурними, історії про богів – поетичними творами мистецтва, за якими не стояло нічого, крім сили людської фантазії. Маленькі забобони, що набувають форми в мистецтві, слугують згуртованості суспільства. Так само як сьогодні доводиться дотримуватися правил дорожнього руху і рахуватися зі штрафами за їхнє порушення, у Давній Греції та у Римській імперії існували установлення щодо того, які боги були визнані державою, щодо покарань за безбожність, публічного заперечення культу богів. Також до державної релігії належала вимога поважати батька й мати та вшановувати пам’ять померлих предків. Навіть Ксенофан міг би добре ужитися з такими угодами, адже тут не потрібно ніякої внутрішньої згоди, достатньо лишень виконувати пусті ритуали в храмі. Уся справа в загально прийнятому лицемірстві, не більше.
Тому і греки, й римляни не могли збагнути, чому здавна юдеї, а після місіонерської праці Павла та інших апостолів також християни вперто опиралися дотриманню ритуалів поклоніння в храмах, що були простою формальністю. Імовірно, вважали освічені язичники, римляни, юдеї і християни є запеклими диваками, що, як пише Цецилій Наталіс, «братаються на нічних збіговиськах. Це юрба боягузів і злочинців, що мовчать на людях і стають базіками лише по кутах. Вони зневажають храми як домовини, вчиняють гоніння на богів, сміються над жертвами». На противагу до юдеїв, християни в Римській імперії виділялися своєю тривалою місіонерською діяльністю, яка внаслідок відмови від загальноприйнятого культу богів мала призвести до доносів і драконівських покарань з боку держави. З огляду громадян, лояльних до Римської імперії і її богів, мученики, засуджені на смерть під час гонінь на християн, вважалися безбожниками, тими, хто заперечує бога, себто атеїстами.