Наше повсякденне життя доводить, наскільки недоречною, ба навіть незграбною може бути твереза мова науки. Візьмемо, наприклад, сприйняття кольору. Душа радіє, коли ми бачимо соковитий зелений луг. Натомість фізики й фізіологи пояснюють нам, що це просто хвилі світла завдовжки 555 нанометрів потрапляють на нашу сітківку. Але ж ніщо в цьому поясненні не має нічого спільного з переживанням краси тієї чудової зелені, яку ми бачимо і яку жоден вимірювальний прилад не сприймає з чутливістю, властивою нам. Але ж я не впевнений, що людина, яка стоїть поруч зі мною, бачить луг так само, як і я. Що таке зелень? Відповідь «хвилі завдовжки 555 нанометрів» позбавлена сенсу. «Теорія завжди, мій друже, сіра, а древо жизні – золоте»[21].
Натомість інший, справді доволі вагомий аргумент змушує Ехнатона, як і Мойсея, Павла та Паскаля, зберігати мовчання. Вони можуть вважатися обраними, тими, кому відкрився Бог. Проте як бути багатьом іншим, тим, хто на відміну від них віддалений від Бога і від того неабияк страждає? Тим, кого удари долі змушують сумніватись у наявності Бога, через що вони можуть навіть впасти у відчай?
Трохи більше століття після переживання пробудження Паскаля 1 листопада 1755 року в Атлантичному океані поблизу Лісабона стався потужний землетрус, через який обрушилося багато будівель. Цунамі, що йшло слідом, зруйнувало те, чого не торкнувся землетрус. Уся Європа була приголомшена цією катастрофою. До того ж це сталося у День усіх святих під час молитви і святої меси, коли добрі португальські католики перебували у церквах, де їх заскочив землетрус. Сотні дітей потрапили під завали. Матері, затиснуті руїнами, не могли навіть підійти до них і лише чули їхні передсмертні стони і плач у нестямі від відчаю. Як міг Бог, якого майбутні жертви саме перед тим вшановували на колінах у церквах, це допустити? Навіть традиційне пояснення, буцімто це Божа кара за провину і гріхи людей, звучить якось заяложено, якщо не відверто цинічно. У чому провина новонародженого у пелюшках, якого розчавило каміння? Непереконливі й посилання на первородний гріх. Адже Алфана, район розпусти в Лісабоні, через цю катастрофу геть зовсім не постраждав.
Де був Бог на День усіх святих 1755 року? Гете, якому тоді було шість років, пізніше у своїй автобіографії записав: «Бог, Творець і Вседержитель неба й землі, піддавши однаковій долі праведних і неправедних, повів себе зовсім не по-батьківськи». Не тільки поет, а й тисячі й тисячі осіб разом з ним відчували себе покинутими Богом і відданими на поталу чудовиську.
«Не журися про Бога, який тебе покинув!» – лунає заклик людей здорового глузду. Справді, якщо хтось забуває Бога, якщо він дозволяє Богові тліти десь далеко, якщо подібно до Ніцше він вважає, що Бог помер, жахливе втрачає свою бездонність. Тому що людина, якщо вона самотня й покладається лишень на себе, намагається відвернути жахливе.
Ця непомітна, але важлива відмінність позначається у спробі раціонально пояснити нещастя світу: коли запеклий злочинець постає перед земним судом, останній звертає увагу на його нещасливе дитинство, щоб справедливо оцінити міру та причини скоєного ним злочину. Коли юний безумець косить своїх однокласників і вчителів із батьківської автоматичної гвинтівки, а відтак загнаний у кут поліцією зводить рахунки з життям, ретельно вивчають домівку його батьків і науково досліджують вплив відео зі сценами насилля на його свідомість. А родичі жертв отримують допомогу психологів і лікарів із сучасною фаховою підготовкою, які заступили священників, що колись мали допомагати пережити скорботу. Тому що люди потребують бодай якогось пояснення незбагненного. Навіть коли злочинні диктатори розпочинають безумні війни, скоюють масові вбивства, холоднокровно віддаючи накази, що ведуть до вбивства мільйонів, – людям потрібні пояснення, які знаходять у соціальних умовах того часу, а з них виводять мотиви, якими послуговувалися виконавці жахливих злочинів. Тому що коли ми почуваємося закинутими у цей світ без Бога, світ, межі якого визначаються лише природознавчими науками, нам не лишається нічого іншого: жахливе як таке не існує, якщо його причина може бути знайдена і його можна відвернути.
А у випадку стихійних лих, коли хвилі припливу топлять тисячі рибацьких сіл, коли урагани зносять будинки мегаполісів, коли пожежі спалюють цілі місцевості? Тоді лишається тільки втішатися тим, що такі речі трапляються знову і знову, що це сліпий випадок, зачепило це вас самих, чи лише сусіда, чи незнайому жінку з іншого континенту. Крім того, для цих випадків існують адвокати й страхові компанії, які хоч і не вміють утішати, але перетворюють те, що колись було скаргою, зверненою до Бога, на скаргу до суду.