Утім, усі ці відмовки, що виникають, коли жахливе воліють замінити тим, що можна відвернути, врешті-решт демонструють свою слабкість. І гасло нинішніх нащадків афінських сучасників Павла, який пропонує насолоджуватися тим коротким життям, що дароване нам у цьому байдужому до нас Всесвіті, стає у пригоді в кращому разі безтурботним «прекрасним людям», що скаляться, дивлячись на нас, з обгорток глянцевих журналів. «There’s probably no god. Now stop worrying and enjoy your life» («Бога, імовірно, немає. Тож не переймайся й насолоджуйся життя»), – такий слоган можна було прочитати на одному з лондонських автобусів декілька років тому. Рекламу розмістили люди, які з невідомих причин називали себе «brights», тобто «світлі голови». Навряд чи вони здатні переконати матір, що їде в такому автобусі до лікарні, де вмирає її дитина.
Біблія оповідає історію Йова. Він був багатий, здоровий і мав щасливу сім’ю. Несподівано він втратив все своє майно, його діти померли, а сам він був вражений страшною хворобою. Йов не усвідомлює чому. Проте він, попри всі удари долі, зберігає віру в Бога. Він може посваритися з Богом, може вимагати у Бога пояснень, чому йому випав такий гіркий жереб, може впасти у відчай через відсутність відповіді, але він не відмовляється від своєї віри. Це віра у «Я Той, що є», у Бога, якому він лишається близьким. Зрештою, Біблія заспокоює тих, хто читає про долю Йова, повідомляючи, що, після того як Йов розкаявся, позбувшись своїх звинувачень і непокірності, Бог винагороджує його, давши йому вдвічі більше того, що він втратив.
Ця історія з її неймовірно щасливим кінцем, можливо, є першою спробою протистояти жахливому. Але, вперто запитаємо ми, як бути з тим Йовом, страждання якого ніколи не закінчуються, якого доля прирікає на гірку смерть? І ще гостріше запитання: що станеться, коли Йов припинить сперечатися з Богом не тому, що він розуміє Бога, а тому, що він впав у відчай? Тому, що він відчуває себе забутим і покинутим Богом?
Щодо цього також маємо відповідь у Біблії:
Святий Марк, Євангеліє якого, імовірно, є найдавнішим і якнайменше було фальсифіковане пізнішими вставками і прикрашаннями, починає свою оповідь про Спасителя із зустрічі з Богом, коли Ісус відправився на берег Йордану, щоб прийняти там хрещення: «І сталося тими днями, прийшов Ісус з Назарета Галілейського, і від Івана христився в Йордані. І зараз, коли Він виходив із води, то побачив Іван небо розкрите, і Духа, як голуба, що сходив на Нього. І голос із неба почувся: Ти Син Мій Улюблений, що Я вподобав Його!» Щонайпізніше після цієї події Ісусом, а також зібраними ним однодумцями рухала віра у скоре пришестя Царства Божого. Він і його учні перетнули країну на шляху до Єрусалима, щоб сповістити наближення Царства Небесного. Пересічний люд був зачарований Ісусовими словами, розповіді про чудесні зцілення і насичення натовпу передавалися з вуст у вуста. Тим страшнішим був несподіваний арешт Ісуса римськими солдатами і звинувачення у підбурюванні до політичного повстання – це аж ніяк не можна було пов’язати з його постаттю. Адже він не хотів мати нічого спільного із земним, приреченим на загибель світом, думаючи лише про наближення Царства Божого. Швидкий судовий процес зі звичайним для бунтівників того часу вироком до смерті на хресті завершив громадську діяльність Христа, що тривала лише декілька місяців.
І коли він, покинутий друзями й учнями, потрапивши до рук байдужих до нього солдатів, змордований плітями, у терновому вінці, з пробитими цвяхами руками й ногами, годинами висів на хресті на виснажливій спеці, все більше задихаючись, його бездонний відчай підривав відчуття, що завжди було з ним, відчуття близькості Бога. У ці останні секунди його болю, що тяглися майже безконечно, він відчув себе покинутим Богом. Бог пішов у недосяжну далину. «Елої, Елої, лама савахтані?» – заволав він. Марк записує ці слова арамейською, щоб підкреслити їх правдивість і достовірність, і додає: «що в перекладі значить: Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?»
При цьому Ісус процитував початок 22-го псалма, вказують старанні теологи, намагаючись надати цій безнадії бодай залишок сенсу. Ця відмовка не вражає. Коли євреї, прибиті цвяхами до хрестів, зібравши залишки своєї волі, цитували Біблію, вони проказували «Шма Ісраель», гімн, що має проголошуватися щоденно і починається словами: «Слухай, Ізраїль: Всевишній – Бог наш, Всевишній – єдиний!» Вони почувалися, як Йов, який уже не має ніякої винагороди за свої страждання тут, на землі, але, як і він, продовжували вірити у близькість Бога, все ще, як сказав би Ричард Докінз, залишалися в полоні «ілюзії Бога», в полоні самообману. Не так стоїть справа з Ісусом, що висів на хресті. Якби Бог принаймні був мертвий! Якби Бога принаймні не було! Тоді розіп’ятий міг би повстати проти абсурду! Але Бог пішов від нього в недосяжну далину, і прикований до ганебного стовпа падає самотній у провалля смерті.