Перед залою він побачив служителів жертвопринесення, що вже зарізали звірів. Він хотів принести жертву перед засіданням. Але вже було надто пізно. Він не став цього робити й увійшов до зали, прикрашеної величезною статуєю Помпея.
Навіть Теодор Бірт, тверезий учений, схоже переконаний: якби Цезар цього дня дозволив нутрощам жертовних тварин виконати свою функцію, він уникнув би вбивства. Світова історія пішла б іншим шляхом.
Як дивно, що, попри всю цю легковірність, Римська імперія проіснувала багато століть, володіючи великими частинами Європи й усім Середземномор’ям від Британських островів до Єгипту, від Іспанії до Малої Азії, отже, майже цілим континентом. Іще дивніше те, що перед битвою біля Мульвійського мосту рішення імператора Константина на користь християнства сповістило про кінець цієї світової імперії. Тепер надійшла черга тих прибічників божевільної в очах римських язичників юдейської секти, що не тільки намагалися навернути в свою віру юдеїв і язичників, а й різко відкидали всі забобонні культи. До імператора Константина римляни, що страшилися примхливих богів, лише зневажливо картали ранніх християн як «атеїстів».
Примхливими були не тільки боги римлян, примхливими були також грецькі боги. Під час грози Зевс кидав свої блискавки, під час землетрусу Гефест бив по своєму ковадлу, під час шторму Посейдон потрясав своїм тризубом. Але на відміну від релігій Єгипту чи Вавилону грецькі небеса не викликали такого благоговіння. У світі богів, описаному Гесіодом і Гомером, панували злоба й обман, інтриги й ницість: Зевс упадав за кожною жінкою, смертною чи безсмертною. Обдурена Гера переслідувала його, оскаженіла від ревнощів. Афродіта була спокусливою і граціозною й часто грала з коханцями, наче кішка з мишею, у жорстокі ігри. Афіна, богиня мудрості, була насправді дівою сварливої вдачі – одне слово: небеса богів греків були не чим іншим, як провіщенням мильної опери. І, як і у випадку з нескінченними дешевими серіалами, грецькі боги були приречені на безсмертя. Насправді освічені греки вже за п’ятсот років до народження Христа за часів Фалеса Мілетського, Піфагора й Геракліта були свідомі цього, і все це не можна було сприймати серйозно.
Безглуздість забобонів розвінчує, власне, не статистика, а радше розуміння того, що всі ті правила й ритуали, яких з хворобливою точністю дотримуються забобонні люди – уникаючи жити на тринадцятому поверсі, сидіти у тринадцятому ряду в автобусі або літаку, якщо такі є, торкатися правою рукою ґудзика свого костюма, зустрівши сажотруса, розвішувати в домах омелу, аби захистити мешканців від відьом, – є жалюгідно пласкими. Саме безнадійна й водночас сміховинна банальність забобонів змушує відмовитися від них. Принаймні в життєвих ситуаціях, в яких людині відкривається глибина буття. Саме тоді забобони зазнають ганебної поразки.
Давні греки, навіть якщо вони заради традиції міфів про богів не хотіли цього визнати, були у глибині душі свідомі цього. За однією легендою, один із них відважився піднятися на Олімп, оповиту туманом гору, де, згідно із забобонами, мешкали боги. Але на її вершині він знайшов лише камені. Що робити, якщо небеса богів порожні?
Віра у природу
Ці поетичні рядки Рільке спадають на думку, коли ми безхмарної ночі подалі від надокучливих вогнів великого міста з подивом вдивляємось у рясно усипане зірками небо.
Те, що в нас сьогодні викликає подив, більш ніж п’ять тисяч років тому в Стародавньому Єгипті жерці тлумачили як знаки та чудесні з’явиська богів, що царюють у небі. У тій величезній пустелі, життя в якій можливе лише завдяки життєдайному Нілу, зірки сяють майже кожної ночі, яскраві та блискучі. Молочна стрічка Чумацького шляху в очах єгипетських астрономів була відбитком Нілу на небесному куполі. Або навпаки, земний Ніл у своїй течії відбивав для них його подобу на зоряному склепінні.