«Ти не можеш впасти глибше, як тільки у Божу руку», – намагався знайти втіху автор духовних пісень Арно Пьотч в одній з його «Духовних пісень у нужді» перед лицем абсурду – в його випадку: жаху Другої світової війни. Можливо, він правий. Але коли «Божа рука» розкривається лише у немислимо глибокій далині, таке падіння – чистісінько жахливе…
Не може бути й тіні сумніву в тому, що спочатку жінки навколо Ісуса і потім учні та інші його послідовники пережили приголомшливу зустріч з Богом, коли Спаситель постав перед ним як воскреслий. «Для історика, – пише Карл Шнайдер у «Духовній історії християнської античності», – є лише дві можливості тлумачення повідомлення учнів Ісуса щодо воскресіння: йдеться або про візіонерське переживання, або про вплив міфу про воскреслого бога. А можливо, сталося і те і те». У першому посланні до коринтян Павло наголошує на достовірності й надійності звістки про воскресіння розіп’ятого. Після смерті й поховання Ісуса Павло вважає безсумнівним, «що з’явився Він Кифі, потім Дванадцятьом. А потім з’явився наразі більш як п’ятистам браттям, що більшість із них живе й досі, а дехто й спочили. Потому з’явився Він Якову, опісля усім апостолам. А по всіх Він з’явився й мені, мов якому недородкові»[22]. Цим останнім реченням він натякає на своє переживання на шляху до Дамаска.
Ніхто з коринтян – адресатів послання не поділився переживанням зустрічі з воскреслим Спасителем. Вони могли у це лише вірити. А тільки це важливе для Павла. Не так, як колись для Мойсея, що намагався передати заповіді єврейському народові, який не пережив разом із ним зустріч з Неопалимою Купиною. Для Павла достатньо, щоб ті, кого він навертає у віру, байдуже, юдея чи язичника, поділяли його віру у воскреслого. Воскреслий, якого Павло зустрів на шляху в Дамаск і який, вважав Павло, повернеться в своїй божественній славі і, мабуть, дуже скоро. Він пише у своєму першому посланні до громади у Тессалоніках: «Бо це ми вам кажемо словом Господнім, що ми, хто живе, хто полишений до приходу Господнього, ми не попередимо покійних. Сам бо Господь із наказом при голосі Архангола та при Божій сурмі зійде з неба, і перше воскреснуть умерлі в Христі, потім ми, що живемо й зостались, будемо схоплені разом із ними на хмарах на зустріч Господню на повітрі, і так завсіди будемо з Господом».
Що більше відкладалося повернення воскреслого, то слабшою була надія вірних на безпосередню зустріч з Богом. Шукаючи заміни, вони малювали собі божественне. Спершу внаслідок заборони робити зображення Бога лише через винайдення якостей, які вони приписували Богові: він всемогутній, він всезнаючий, він наймилостивіший, що перед лицем усього жахливого у світі призвело до нерозв’язних внутрішніх суперечностей і, як наслідок, до численних логічних хитрощів. Потім через століття люди наважилися навіть на зображення воскреслого як судді й вседержителя, як владику всього сущого. А відтак навіть на зображення не тільки Христа, Сина, не тільки Святого Духа, символізованого голубом, а й навіть Бога Батька. Це сталося попри всі попередження видатних вчителів церкви від Оригена до Миколи Кузанського, попри проникливі слова містика Майстера Екгарта, що Божество є «безмудрим», є «бездонною основою», «простодушним мовчанням». Але коли потрапляєш до барочної церкви, тебе оточують ідоли, страшніші за тих, що тисячоліття тому заповнювали античні храми. З вірою в Бога все це не має нічого спільного.
Віра в Бога – це віра в «Того, що є». Вона пов’язана з надією, що Бог перебуває поруч, а не десь у далекій далині. Інакше можна було б легко обійтися без віри. Але як виявляє себе ця віра в тих, хто не мав зустрічі з Божеством на кшталт тієї, що пережив Паскаль вночі 23 листопада 1654 року?
«Господи, навчи нас молитися», – зверталися учні до Спасителя. Він же відповів їм сімома проханнями молитви «Отче наш», яка починається зі звернення до Бога як до Батька, що плекає сподівання на близькість Бога. Насправді сім прохань – не банальні бажання, які хотілося б вдовольнити, а парафрази безмежної довіри до Бога. Перші три – освячення імені Божого, пришестя Царства Небесного та виконання Божої волі – спрямовані безпосередньо на Батька, до якого звернена молитва. Останні три – прощення гріхів, захист від спокуси та визволення від лукавого – наголошують на очікуванні, що зрештою має усунути всі перешкоди для зустрічі з Богом. А серединне прохання щодо хліба на кожен день виражає те, наскільки щиро людина, що молиться, усвідомлює – навіть в елементарно земному сенсі – свою залежність від Бога.