Схоже, ніщо, мислить Декарт, не є безсумнівним.
Однак те, що він думає, що ніщо не є безсумнівним, саме в цьому неможливо сумніватися. «Je pense, donc je suis» – «Я думаю, отже, я існую». Ось, стверджує Декарт, fundamentum inconcussum, ось непорушний фундамент, на який все спирається.
Менш відомий той факт, що приблизно за тисячу років до Декарта Блаженний Августин уже звертався до подібного аргументу. У латинському оригіналі це звучить так: «Si enim fallor, sum», тобто: «Навіть якщо я помиляюсь, я існую». І Августин пояснює: людина часто помиляється. Навіть те, що вважається зведеним на міцному фундаменті, інколи виявляється ілюзією. Але для того щоб помилятися взагалі, людина має існувати.
Думка Августина навіть гостріша за Декартову. Для Декарта його існування випливає з того очевидного факту, що він може сумніватися. Тому Декарт каже: «Cogito, ergo sum» – «Думаю, отже, існую». Натомість Августин гранично загострює думку, перевертаючи її: той очевидний факт, що я можу сумніватися, отримує буття не як необхідний наслідок, а як необхідну передумову. На відміну від Декарта Августин сказав би: «Sum, ergo cogito» – «Існую, отже, думаю».
Жоден мислитель до Августина не був настільки зосереджений на самому собі, на власному «Я». Його цікавить лише самопізнання. «Deum et animam scire cupio. Nihilne plus? Nihil omnino!» («Я хочу пізнати Бога і душу. І більше нічого? Ні, більше нічого!») – пише він у своїх «Монологах». Можуть заперечити, що Августина цікавить не тільки його власна душа, але й Бог. Одначе Бог Августина – це Бог, який закритий у «Я» Августина, як у тюремній камері. Бог Августина – це не автономне і суверенне Божество, а натомість істота, яку можна пізнати, збагнути, бачити наскрізь, або, у термінах Фройда, «Над-Я» Августина. Коли Августин молиться до свого Бога, то насправді він в побожній позі розмовляє із самим собою.
Мислителі до Августина, як-от Платон або Аристотель, бачили себе та інших людей включеними у космос, що існував раніше за них та інших людей і існуватиме після них та інших людей. Августин, який ніколи не вивчав грецької і праці видатних афінських і александрійських філософів знав лише в латинських перекладах, так би мовити, з чужих слів, імовірно, з цієї причини, почувався вільним не марнувати час на думки про включеність людини у зовнішній світ, який її оточує. Ані фауна і флора, ані географія та астрономія його не цікавлять, усю живу і неживу природу він виключає зі світу своїх думок. Він мислить так, наче просто немає потреби брати космос до уваги. Він йому глибоко байдужий. Августин розглядає лише людську душу, власне, лише самого себе, лише «Я».
Виключення космосу, яке дозволив собі Августин, було настільки радикальним, що лише багато століть по тому окремі мислителі пішли за ним. Це такі відмінні один від одного філософи, як Йоганн Ґотліб Фіхте, Макс Штирнер, Серен К’єркегор, Фрідріх Ніцше, Едмунд Гуссерль, Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс, Жан-Поль Сартр, Альбер Камю.
Уявлення про «Я» як фундамент буття і світу виявилося суперечливим. З одного боку, віра в «Я» надто поверхова. Августин губиться в дзеркальній кімнаті. У наступному розділі я поясню, що під цим мається на увазі.
З другого боку, стверджували, що віра в «Я» не має під собою основи, оскільки «Я» взагалі не можна довіряти, тобто ще менше, ніж сприйняттям, яким не довіряє Декарт. Августина, як і Декарта, різко критикували, заявляючи, що «Я» в кращому разі є хистким наслідком еволюції, власне, чистою ілюзією.
Спеціаліст у царині нейронаук і філософ Томас Метцингер на питання журналіста, чому той сумнівається в «Я», тоді як він, журналіст, ясно відчуває, наприклад, що сидить проти свого співбесідника, відчуває своє власне тіло, має власні думки і розуміння життя, відповів: «Звісно, ви маєте відчуття себе, але воно належить лише одній з моделей, що продукуються мозком. Це відчуття, ніби ми сидимо за нашими очима, наче маленька людина, і дивимося на світ. Нам належить тіло, певний обсяг у просторі і певна зовнішня межа. Це основне відчуття, яке нам час від часу пропонує мозок: бути кимось».
Фактично це «основне відчуття» залишає нас кожну ніч, коли ми спимо. Навіть коли ми бачимо сновидіння, у мозку відбуваються процеси, що інколи дозволяють нам дивитися на себе і на наше власне тіло як на іншу людину. Якщо мозок працює неналежним чином, це загрожує «Я» руйнацією. Якщо ж мозок у нормі, то він тримає «Я» майже так само, як світська дама свого песика. Тому Томас Метцингер наполягає: «Строго кажучи, “Я” не існує. Це ілюзія – хоча найліпша, яку вигадала матінка-природа. Мозок продукує її для кращої орієнтації у світі. Коли людина має хороший внутрішній образ, тобто усвідомлює, хто вона є, звідки походить і куди рухається, тоді набагато легше реагувати на подразнення. Складати плани або приймати важкі рішення. Під кутом зору еволюції просто мало сенс для організму людини розвинути такий інструмент. Проте немає ніякого внутрішнього ядра, ніякої безсмертної субстанції, яка б лежала в основі цього всього». З цього погляду «Я» є лише примхою природи, властивою людині, як, приміром, оленю його роги чи павичу його хвіст. Коротко кажучи: «“Я” – це ілюзія, що нікому не належить».