Проте Томас Метцингер і його колеги у царині нейрофізіології не були першими, хто позбавив «Я» його наявного буття. Понад сто років до того фізик і філософ Ернст Мах шокував своїх колег і вчену спільноту твердженням: «“Я” неможливо врятувати». Єдине, вважає Мах, чому ми можемо дати бодай якесь осмислене пояснення, – це чуттєві враження, відчуття, що сиплються на нас. Зрозуміло, Мах не потребує уроків Декарта, щоб піддати сумніву сприйняття, які нам надають відчуття. Ми бачимо палицю, під кутом встромлену у воду, вона здається нам надламаною на поверхні воді, хоча насправді це не так. Але Махові йдеться зовсім не про те. Бо вирвати істину в природи давно вже не є метою науки. Йдеться єдино про те, щоб виділити з розмаїття відчуттів окремі характеристики і надати їм вигляд мовної системи понять, суджень і висновків. І що успішніше це виходить, тобто що точніше це дозволяє передбачати майбутні чуттєві враження, то краще. З істиною або пізнанням це взагалі не має нічого спільного.
«Коли я кажу, що “Я” неможливо врятувати, – так одного разу сформулював Ернст Мах свою думку в салоні Берти Цукеркандль перед зацікавленою публікою, – то під цим маю на увазі те, що воно полягає лише в емпатії людини щодо всіх речей, до всіх явищ, що це “Я” розчиняється в усьому, що відчувається, чується, бачиться, сприймається на дотик. У всьому скороминущому; це несубстанціональний світ, що складається лише з кольорів, контурів, тонів. Його реальність – вічний рух, що міниться, мов хамелеон. У цій грі феноменів кристалізується те, що ми називаємо нашим “Я”. Від моменту народження й до смерті воно безупинно змінюється».
Герман Бар, сучасник Маха, цікавий і дотепний письменник, засновник руху «Молодий Відень», до якого належали такі корифеї, як Артур Шніцлер, Гуго фон Гофмансталь, Фелікс Сальтер, Петер Альтенберг, був водночас вражений і спантеличений Маховим «Я», що його «неможливо врятувати». З одного боку, він був згоден: «Я», гадає Бар, «це лише ім’я. Лише ілюзія. Допоміжний засіб». З другого боку, наполягає він, навіть якщо Мах відмовляє йому в жодному об’єктивному наявному бутті: «Для мене важливо не те, що є істинним, а те, чого я потребую, і тому-то сонце сходить, земля справді існує, а я є я».
Гофмансталь, який улітку 1897 року відвідував університетський курс Маха, був, як і Бар, з одного боку, вражений чіткими аргументами Маха. Ще в молодому віці він замислився над загадкою мінливого «Я»: «Наша свідомість обмежена рамками миті, оскільки будь-яка душа живе лише одну мить, – писав він у молодості. – Моє вчорашнє “Я” стосується мене так само мало, як “Я” Наполеона або Гете». Зрештою він доходить висновку: «Наше “Я” десятилітньої давнини не є нам чимось ближчим, безпосереднішим, ніж тіло нашої матері». З другого боку, Гофмансталь знав, що вже Блаженний Августин розгадував цю загадку і вважав, що вказівка на пам’ять може пояснити, що між «Я» десятилітньої давнини і «Я» в теперішню мить існує єдність. Хоча лишається відкритим питання, чи справді і, якщо так, то яким чином «Я» Наполеона або Гете вплетені в цю єдність. До цієї загадкової єдності звертається Гофмансталь в одній зі своїх «Терцин про скороминущість»: