Тож, за загальним визнанням, як fundamentum inconcussum, як непорушний фундамент буття, «Я» не витримує критики, коли його торкається гострий скальпель нейрофізіології. Перед аналітичним поглядом природознавця воно випадає з поля зору. Але це ще ні про що не говорить. Запропоноване Гансом-Петером Дюрром, учнем Гейзенберга, порівняння пояснює чому.
Коли рибаки закидають свою сіть, а вічко сітки завжди має діаметр щонайменше п’ять сантиметрів, то в сіть зазвичай потраплятиме риба більша за п’ять сантиметрів. «Риби – це тварини розміром принаймні п’ять сантиметрів», – так вважають рибаки. Дослідники природи подібні до рибаків: вони закидають свою сіть, що приносить їм багатий вилов. Але тільки дуже наївні з них можуть думати, що в сіті потрапляє все, що може запропонувати реальність. Якби Мах сказав, що в системі понять, суджень і висновків його науки немає ані найменшого сліду «Я», ніхто б йому не заперечував. Але ж це звучить не так пафосно, як «Я» неможливо врятувати.
Отже, як fundamentum inconcussum знань «Я» непридатне. Проте воно претендує на роль fundamentum inconcussum віри.
Щоправда, віра в «Я» – доволі незручне питання. Значно зручніше дозволити «Я» загубитися в анонімності багатьох. Хоча ми постійно чуємо й читаємо про все більшу індивідуалізацію, насправді відбувається протилежний процес. Те, що багато людей живуть самотньо, носять футболки з різними лозунгами і відчувають себе незв’язаними, зовсім не свідчить про їхню індивідуальність. На ці ілюзорні дії накладається інша тенденція, що йде в протилежному напрямі: геть від власної особистості. «Я» ховається за різноманітними масками, що пропонуються багатьма фірмами, які уважно стежать за модою: Я – це мій мобільний. Я – мій рингтон. Я – мій прикид. Я – моє авто. Я – моя відпустка. Я – мій перелік друзів у Facebook. Я існую, тому що я є в Google. Я – одна з багатьох монет у великій скарбниці «людського капіталу».
Фантастичні технологічні досягнення дозволяють кожній людині виносити своє «Я» назовні, у позбавлене імені сум’яття. І багатьом це подобається, тому що це саме те, у що їх змушують вірити дороговкази нашої великої «епохи самопізнання».
Це імпульс, який не має нічого спільного зі справжнім «Я», підштовхує людей назустріч до сп’яніння шумом, замаскованим під «музику», піднімати вгору руки разом із тисячами інших і екзальтовано кричати. Подія сприймається як приваблива тільки в тому випадку, якщо вона «пронизлива». Існування справжнє лише у ревінні.
Здається, людям важко виносити тишу – тому що це надто інтенсивно розширює горизонт власного існування, змушує відчувати своє убозтво. Хоча людина передчуває, що тиша здатна давати силу, однак більшість, схоже, воліє краще підставляти свої вуха дії різких подразників, допоки вони не тільки втрачають слух, а й геть розтрачають свої «Я».
Найдивніше ж полягає в тому, що ніхто до цього не примушує. Люди добровільно дозволяють своєму «Я» розчинитися в анонімності, геть до втрати відмінності з іншими. Десятиліття тому диктатури й терористична влада використовували грубий вплив свого апарату насилля, щоб викликати страх у людей і позбавити їх власного «Я». Тепер це, схоже, відбувається природним чином.
Імовірно, тому, що у такий спосіб людина скидає з себе тягар – тягар відповідальності. Не я вже несу відповідальність за осмислене майбутнє моїх дітей як мати чи батько. Цим має опікуватися суспільство. Не я вже маю турбуватися про моє знання як школяр чи школярка. Це завдання школи. Не я вже маю впливати на дітей своїми знаннями і своєю відданістю справі як учитель. Адже існують тести. Не я маю керувати моєю компанією серед складнощів ринку як підприємець, як справжній капітан свого корабля. Послуги консалтингових фірм коштують дорого. І таких прикладів безліч.
Не дивно, що людина боїться – нехай навіть на пару годин – бути офлайн. Без електронного аксесуару вона відчуває себе безпорадною. Бо я вже не хочу приймати рішення, міріади додатків, що постійно під рукою, повністю керують ходом мого життя. Триста років тому на Жюльєна Офре де Ламетрі дивилися як на диявола, тому що він стверджував, що людина – це машина. Вона функціонує як годинник (який за часів Ламетрі вважався найскладнішим апаратом). Натомість нинішніх пророків штучного інтелекту, як-от Ганс Моравек або Рей Курцвейл, ладні прославляти як спасителів, коли вони повторюють положення Ламетрі, заміняючи годинник обчислювальною машиною. Через декілька років, проголошують вони, комп’ютери перевершать навіть найрозумніших, найдосвідченіших, найталановитіших людей у всіх відношеннях. Тоді нарешті кожен матиме змогу випарувати своє «Я» у Cloud.