Отже, не варто дивуватися, коли ви дізнаєтеся, що водій усередині тунелю автомагістралі в ситуації напруженого трафіку раптом розвернувся і, наче водій-привид, поїхав у хибному напрямі. Коли його зупинили поліціянти (лишень якимсь дивом він не завдав нікому шкоди) і запитали, що його штовхнуло на це божевілля, він відповів: «Навігаційна система сказала, що я маю розвернутися».
Отже, я – це моя навігаційна система.
Де перебуває «Я», в яке можна вірити, коли воно не розчинилося в навігаційній системі? Де перебуває «Я», коли людина так ретельно ховається в якійсь слушній анонімності, що його неможливо розрізнити? На це запитання не легко відповісти. Адже забавну картинку Томаса Метцингера, що «Я» сидить за нашими очима, наче маленька людина, і дивиться на світ, ніхто не сприймає всерйоз.
Питання, де перебуває «Я», – це просто вихідний пункт дуже заплутаної загадки, яку напружено намагався розгадати через покоління після Маха фізик Ервін Шредінгер. Як лапідарно висловлюється Шредінгер: я не дивлюся на світ здалеку, наче позаземний спостерігач і одна із багатьох цеглин цього світу. Моє людське тіло, як і всі інші тілесні предмети, підпорядковане законам фізики, хімії, біології. Проте я здатен просто за своїм бажанням зігнути або випрямити палець, струснути головою, рухати ногами, хоча «Я» не має нічого спільного із законами фізики, хімії чи біології.
Як це можливо? Уже Рене Декарт задавався цим питанням. Він гадав, що безтілесне «Я» якимсь таємничим чином – Декарт казав про «життєві духи» – пов’язане з протяжним тілом. Натомість він зауважив, що цим самим він не знайшов жодного бодай трохи задовільного пояснення.
Іще більше Шредінгер був зачарований не менш своєрідним досвідом: зустрічаючи людину, ми сприймаємо насамперед її тілесну зовнішність. Але зазвичай ми виходимо з того, що цій людині притаманне власне «Я». Воно не має нічого спільного з моїм «Я». Вони відділені одне від одного нездоланною, бездонною прірвою. Не можна замінити власне «Я» на «Я» іншої людини. На думку Шредінгера, це дуже дивне відкриття. Він пояснює його дивність таким прикладом, що, за Шредінгером, лише в індійській філософії санкх’я був визнаний своєрідним парадоксом:
Дані два людських тіла А і Б. Якщо помістити А у певну зовнішню ситуацію, постане певна картина, скажімо, вид на сад. Натомість Б має перебувати у темній кімнаті. Тепер якщо А помістити у темну кімнату, а Б – у ту саму ситуацію, в якій раніше перебувало А, то виду на сад немає, цілковита темрява (тому що А – це моє тіло, а Б – тіло когось іншого). Явна суперечність, адже для явища в його загальності й у цілому відсутня достатня підстава не менше, ніж для опускання однієї з двох навантажених шальок терезів.
Парадокс стає зрозумілим, лише якщо відмовитися від припущення, що «Я» є «маленькою людиною, що сидить за нашими очима… і дивиться на світ». Тоді справді стає незрозумілим, яким чином обидві цілком своєрідні події, які розглядаються зовні, тобто «з точки зору світу» – в одному випадку А виходить із темної кімнати, а Б залишається в ній, а в другому – Б виходить із темної кімнати, а А лишається в ній – викликають цілком відмінні відчуття. У першому випадку враження саду, у другому – цілковиту темряву. «Отже, це відчуття “Я” А, що переживає ці два різних відчуттях, – можна було поспішно заперечити, у випадку “Я” Б усе навпаки, і це усувало б парадокс». Але це заперечення прямо приводить за припущення, що «Я» подібне до «маленької людини, що сидить за нашими очима… і дивиться на світ» – але ж саме його ніхто не сприймає всерйоз.
Отже, рішення парадокса полягає в тому, що не існує світу, в якому А і Б еквівалентні. Радше існує світ, пов’язаний з моїм «Я», в якому А на відміну від Б є моїм тілом, в якому я в першому випадку маю чуттєве враження саду, а в другому – чуттєве враження повної темряви. Чи існує другий світ, про який я дізнаюся з вуст Б, що це його світ, правда це чи не правда – цього я ніколи не дізнаюсь і не відчую на власному досвіді. І немає щонайменшого шансу для мене увійти в інший світ як у мій власний.
Іще чіткіше усвідомлював це Людвіг Віттгенштайн, видатний філософ ХХ століття, розглянувши парадоксальне речення, сформульоване його кембриджським учителем Джорджем Едвардом Муром:
Іде дощ, але я вважаю, що дощу немає.
Якби існував світ, незалежний від «Я», у цьому твердженні не було б ніякої суперечності. Адже висловлювання «Іде дощ» – це метеорологічне твердження. А висловлювання «я вважаю, що дощу немає» – твердження психологічне. Обидва висловлювання належать до різних систем пізнання, і тому вони цілком можуть не суперечити одне одному. Однак зрозуміло, що речення Мура є абсурдним. Як виникає безглуздість цього речення?