У більш ранній, але розказаній після пізнішої історії творення біблійний оповідач концентрується на засадженні Едемського саду, обмеженого чотирма річками Пішон, Гіхон, Тигр і Євфрат, і на тому, як людина була створена подихом Одвічного:
І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею.
Тому ім’я людини Адам, оскільки він утворений з орної землі, тобто єврейською мовою «адама». Якщо в пізнішій історії творення багаторазово згадується, що Бог сказав, що все Ним створене є добрим, навіть вельми добрим, у більш ранній історії творення після огороджування Едемського саду Бог говорить:
Не добре, щоб бути чоловіку самотнім.
Коли виявилося, що ніщо на створеному Богом світі не годиться для того, щоб бути істотою, рівною чоловікові, яка б, говорячи з ним, зверталася до глибин його душі, Творець власноруч усуває самотність людини. Бог створює Єву, чиє ім’я буквально перекладається як «оживлена, одушевлена», як рівного візаві Адамові. Вона є тією, до кого Адам може звертатися «Ти». Адже Адам впізнає її як «кість від костей моїх, і тіло від тіла мого», – пише автор Святого Письма майже три тисяч років тому, наче вирізає гравюру.
Власне, пізнішу, розказану на перших сторінках Біблії історію творення треба читати як доповнення й обрамлення подальшої і більш ранньої історії творення. У пізнішій розповіді як підготовка до заповіді про суботу повідомляється про шість днів, у які Бог своїм словом здійснив творення, і про сьомий день, коли треба відпочивати від роботи, і постає панорама всього світу, починаючи зі світла – яке існувало ще до створення сонця, місяця і зірок – і до флори та фауни, включаючи людину. Те, що люди були створені і як чоловік, і як жінка, згадується лише мимохідь. Адже це вже відомо з більш ранньої розповіді.
Те, що більш рання розповідь, виразніша за своєю мовою, ніж пізніша, не в усіх деталях узгоджується з останньою, не має нас турбувати. Пропоную дивитися на Біблію не як на протокол, а як на літературний твір і на розповіді про творення як на гімни і хвалу Богу. Ця більш рання розповідь, хоч і не охоплює весь світ, з іншого боку, вилущує ядро сonditio humana, тобто умов людського буття: людина – це створіння, включене у стосунки з «Ти». Вона не має бути одна. Адам потребує Єви.
Дуже слушно говорить автор більш ранньої історії творення, що до появи Єви у світі не було нічого подібного Адаму. Стосунки між людиною і створіннями світу, яких людина сприймає як відділені від себе і яких вона вивчає, не зачіпає душі людини. Блез Паскаль сказав би, що йдеться про стосунки, які відповідають насамперед еsprit géométrique, тобто логіці тверезого зваженого розуміння. Стосунки людини з кимось подібним собі натомість потребують, міг би продовжити Паскаль, еsprit de finesse, логіки серця. Лише так можна подолати самотність людини.
На початку ХХ століття цю думку знову підхопили. Шкільний учитель із Вінер-Нойштадта Фердінанд Ебнер назвав міжособистісні стосунки, що глибоко входять у людську душу, стосунками «Я-Ти». Писання Ебнера, імовірно, канули б у забуття, якби не його друг, видавець Людвіг фон Фікер, впливовий інтелектуал, добре знайомий з такими поетами, як Георг Тракль і Райнер Марія Рільке, а також філософом Людвігом Віттгенштайном. Людвіг фон Фікер опублікував твори Ебнера в авторитетному часописі «Бреннер» у 1921 році. Вони вплинули на Мартіна Бубера, який не тільки разом з істориком і філософом Францом Розенцвейгом створив влучний німецький переклад єврейської Біблії, а й був визначним і глибоким мислителем. Також Бубер у своїй книжці 1923 року розрізняє «Я» і «Ти» – два види стосунків зі світом, в які включається істота, що говорить «Я»: «Світ як досвід належить основному слову Я-Воно. Основне слово Я-Ти утворює світ стосунків». Для Бубера, «основні слова є не окремими словами, а парами слів. Одне основне слово – це пара Я-Ти. Друге основне слово – пара Я-Воно; причому без зміни основного слова на місце Воно може стати Він або Вона».
У подальших абзацах описано, як влаштований світ людей, які взагалі не знають основного слова Я-Ти, які живуть винятково у відносинах Я-Воно з речами світу і між собою.
Досвід Я-Воно постає у Біблії, коли Бог говорить до тільки-но створених ним людей: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі!» Адам може розпоряджатися створіннями свого Бога за власним бажанням. Проте після його вигнання з раю він дізнається, наскільки залежить від навколишнього світу, як це, коли поле його прокляте, «тернина й осот» позбавлятимуть його плодів його праці, і він чує заборону: «У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, і до пороху вернешся».