На користь такого уявлення свідчила прикметна подія, що чудесним чином повторювалася: кожного разу, коли у сузір’ї Великого Пса незадовго перед світанком з’являлася над небосхилом особливо яскрава зірка (тепер вона називається Сиріус, а єгиптяни називали її Сопдет, богиня нового року), Ніл починав виходити з берегів, приносячи на поля велику кількість мулу з верхів’їв своєї течії. Жерці від імені фараона сповістили людей про те, що цей небесний знак подають людям боги, вказуючи на розлив життєдайного Нілу. Утім, самі вони знали, що ритм появи Сиріусу в ранкових сутінках підпорядкований неодмінному закону: треба чекати 365 днів, щоб він знову з’явився. Цей період у 365 днів становив єгипетський рік. Спостереження античних астрономів було настільки точним, що вони навіть помітили невеличку затримку в появі Сиріусу. Саме через це кожний четвертий рік зірка запізнювалася на один день – цей факт учені тримали у таємниці.
Ритми часу повідомлялися народу як божественна воля. Так, жерці проголошували, що верхівки величезних обелісків передають тут, на Землі, відблиск сяяння бога сонця Ра. Насправді обеліски закінчувалися невеличкими позолоченими пірамідами, що відбивали сонячне проміння. Хто з простих смертних міг би впізнати в цьому вправність жерців? Однак у дійсності обеліски слугували хитрим ученим як хронометри: упродовж дня тінь рівномірно рухається із заходу через північ на схід. Також у різні пори року змінюється довжина тіні: влітку вона коротка і її шлях упродовж дня викривляється всередину, натомість взимку вона довшає, а її шлях упродовж дня викривляється назовні. Лише навесні та восени під час рівнодення тінь рухається впродовж дня рівною лінією.
І якщо неосвічений єгипетський народ вважав, що за всіма таємницями природи стоять вічні боги, то жерців і фараонів це влаштовувало: так вони були впевнені у слухняності народу. Проте вчені знали: таємниці криються не в богах, а в самій природі. Природі, що підпорядковується математичним законам. Але це ніколи, ніколи, ніколи не можна розголошувати. Втрата віри в богів означала б крах теократичного суспільства єгиптян.
Інші ранні розвинені культури так само були позначені релігійним культом: боги управляли силами природи, жерці слугували містком між землею і небом (невипадково їх називали понтифіками, тобто будівниками мостів), суспільство завдяки таємничому культу зберігало стабільність, а влада концентрувалася в руках невеличкої групи вчених. Лише греки в давню епоху подолали цю форму влади, за якої державна влада виростає із вчення про богів. До того ж боги Гесіода й Гомера не викликали жодного благоговіння. Радше вони були комічними постатями. Вже у 500 р. до н. е. Фалес, Геракліт, Анаксимандр та інші перші філософи шукали істину в спогляданні природи, а не запитували про неї богів. Існують тільки атоми і пустота, стверджувало тверезе вчення Левкіппа і Демокрита.
Одначе більшість людей не схильні до такого холодного й позбавленого поезії погляду на природу. Вони намагаються угледіти в ній щось доцільне, життєдайне, прихильно до них налаштоване. Навіть якщо примхливі боги греків є плодом фантазії поетів, творіння – байдуже, є воно витвором богів чи ні, – це чудо.
«Omnia in mensura et numero et pondere disposita (Усе впорядковано за мірою, числом і вагою)», – сказано в Книзі Мудрості.
Свідчення порядку в природі здаються невідпорними. У перших розвинених культурах людства його вбачали насамперед у зоряному небі:
Сонце упродовж року проходить по колу небесний купол, так звану екліптику, на якій розташовані дванадцять сузір’їв: Овен, Телець, Близнята, Рак, Лев, Діва, Терези, Скорпіон, Стрілець, Козеріг, Водолій, Риби. Тому з найдавніших часів рік поділявся на дванадцять місяців. У давніх єгиптян місяць завжди складався з 30 днів, трьох так званих декад по десять днів, а наприкінці року для корекції додавалося ще п’ять днів. (Після революції 1789 року Національна асамблея прийняла «Республіканський календар», що перейняв цю єгипетську традицію. П’ять додаткових днів, так звані «Jours sans-culottides», доповнювалися кожен четвертий рік іще одним днем.)
У Межиріччі люди переважно споглядали за Місяцем, що змінював свої фази упродовж періоду, який становив майже 29 з половиною днів. Тому місяць там включав у себе по черзі то 30, то 29 днів. Кожний місяць мав починатися, коли надвечір на небі показувався молодик. Дванадцять таких місяців, тобто 6×30+6×29=354 дні, становили місячний рік. Він на одинадцять днів коротший за сонячний. Вавилонські жерці, що були астрономами й математиками і розуміли небесний порядок, вигадали вдалий хід, за допомогою якого короткий місячний рік можна було прирівняти до сонячного: після трьох місячних років не вистачало вже 3×11, тобто 33 дні, що перевищувало один місяць. Отже, якщо в кожному третьому місячному році додати тринадцятий місяць, сонячний і місячний роки зрівняються між собою. Утім, три місячних роки й один додатковий місяць все ще на три дні коротші за три сонячних роки. На довгу перспективу – доволі значний пробіл. Доводиться трошки частіше вставляти високосний рік.