Отже, існування людини натягнуте між полюсами змоги розпоряджатися світом і буття в залежності від світу. Користуючись своїм розумом, вона намагається якомога краще використати те, що може запропонувати їй природа, будувати плани на довгий час і не нищити по-хижацьки рослини й тварини, вивчати закономірності, які можна помітити в природі, і врешті створювати прилади і машини. Завдяки цьому зростає її змога розпоряджатися якомога більшим і витісняється, так би мовити, знання про своє буття у залежності від світу.
Люди протистоять людям. Однак іще не створена Єва, ще Адам не отримав собі подібного. Ще люди не знають ніякого «Ти». Вони перебувають між собою у стосунках Я-Воно, точніше, у стосунках Я-Він або Я-Вона. Одна людина входить у контакт з іншою і спонтанно зважує: наскільки я залежу від подібного собі? Наскільки я можу розпоряджатися подібним собі?
Можна згадати красиву, але наївну думку, яку обстоював у XVII столітті учений та юрист Самуель фон Пуфендорф, а саме що люди від природи є товариськими істотами, що самі сформували щирі відносини і тому великі спільноти перетворилися на держави. Набагато переконливіший тверезий і холодний погляд математика і філософа Томаса Гоббса. Яким є життя, запитує Гоббс, коли один дивиться на іншого в кращому разі з холодної дистанції? Гоббс пережив це на власному досвіді з 1642-го по 1649 роки під час громадянської війни, що палала в Англії між парламентом і короною: кожен шукає своєї вигоди, не зважаючи на іншого, кожен безжально домагається свого. Панує, як пише Гоббс, bellum omnium contra omnes, «війна всіх проти всіх», в якій виживає лише сильніший, але й він лише на короткий час, доки на його шляху не трапиться ще сильніший. Тому життя без держави, як лаконічно констатує Гоббс, є «solitary, poor, nasty, brutish, and short»: самотнє, бідне, гидке, брутальне й коротке».
Ніхто не може сподіватися на те, що заклик буде почутий, що в іншому бачитимуть не Воно, не Він, не Вона, а Ти. Краще вже, на думку Гоббса, підкорятися демону, якого Гоббс, маючи на увазі 104-й псалом Давида, називає «Левіафаном». Йому люди передовіряють усю владу. Ніщо на світі, за Гоббсом, не може бути сильнішим за Левіафана. І люди приймають Левіафана, тому що він є гарантом права, позаяк перетворює універсальну автономію індивіда на загальний позитивний закон, не даний від природи, а встановлений декретом. Демон Левіафан – це держава.
У чому саме полягає завдання держави? Як відповів би Гоббс, вона як орган встановлення, виконання законів і контролю за їхнім дотриманням своєю внутрішньою і зовнішньою монополією на застосування сили гарантує безпеку своїх громадян. Проте лише безпеки недостатньо. Крім того, громадяни, що турбуються про своє благо, вимагають від держави ще три послуги: вона створює свободу, поважає традиції і гарантує майбутнє. Свобода, створена державою, дозволяє індивідові влаштовувати й планувати своє приватне життя так, як він вважає за потрібне, відповідно до своїх можливостей, здібностей і схильностей, – жодне з приватних уподобань анітрохи не стосується держави. Водночас створена державою свобода дозволяє займатися політичною діяльністю, яка обмежена лише там, де вона загрожує безпеці бодай одного громадянина держави. Традиція, яку поважає держава, забезпечує те, що громадяни, які в ній живуть, дотримуються давніх «добрих звичаїв», тож немає потреби брати кожного громадянина під поліцейський нагляд. А гарантоване державою майбутнє означає, що громадяни держави можуть бути впевнені, що їхня безпека і свобода незалежно від будь-якого технічного й політичного розвитку будуть і надалі збережені.
Як державі вдається виконувати ці зобов’язання? Цілком у дусі Гоббса було б надто сміливо вірити, що державні керманичі ідеалістично налаштовані на їхнє забезпечення. Це розуміли вже античні політичні теоретики. За єдиновладного устрою правлінню відповідального монарха протистоїть тиранія автократа, що перетворився на деспота. Аристократичний державний устрій, правління невеличкої групи людей, особливо придатних для політичної діяльності – «aristoi» означає «кращі», – миттєво перероджується в олігархію, в якій ці нечисленні політично впливові люди зловживають владою собі на користь. Також демократичний устрій, за якого в ідеальному випадку вся державна влада виходить від народу, має своєю гіршою версією охлократію, панування натовпу.