Заклик до одноособового правителя у випадку монократії, до групи можновладців у випадку аристократії або до всього народу у випадку демократії усвідомлювати свою відповідальність за «ціле держави» здатний посприяти вирішенню проблеми приблизно з таким самим успіхом, як і апеляція до принципів природного права, прав людини або подібних сурогатів заповідей, що колись вважалися даними Богом. Усе це не має ніякого впливу там, де існують стосунки Я-Воно. Завдяки Гоббсові ми знаємо: тільки-но з’являється загроза економічної нестачі, кожен намагатиметься, незважаючи на те, що від нього очікують відповідальності за «державне ціле», якомога більше «продавлювати» власні інтереси.
Успішне існування держави можуть забезпечити не ідеалістичні концепції, а надійні структури, формально закріплені механізми поділу влади. Давні римляни добре це усвідомлювали. Їхні монократичні органи, зокрема консулат, очолювали двоє посадовців, що контролювали один одного, і лише упродовж обмеженого одним роком терміну. Лише за часів найвищої небезпеки владу перебирав один диктатор – але лише на півроку. При цьому існував аристократичний орган, сенат, і врешті сам народ мав змогу в демократичний спосіб здійснювати свою владу. Конституція США також становить суміш монократичних, аристократичних і демократичних елементів. Політичний устрій включає особу президента з обмеженим терміном перебування на посаді, суддів Верховного суду, що призначаються на довічний термін, палати Конгресу і вибори народом президента та конгресменів, завдяки чому постає система «checks and balances», тобто система стримувань і противаг.
Усе це разом звучить холодно й тверезо, проте це найкраще, що може бути, коли люди перебувають між собою у стосунках Я-Воно. Про мораль тут не йдеться, оскільки ніхто не може виходити з того, що людина є доброю щодо іншої людини. Якщо говорити про «добрі звичаї», то під цим мається на увазі лише коректне поводження між людьми, дотримання прийнятих правил порядності, поваги, ввічливості, необхідних у громадському спілкуванні, – не більше.
Механізми, що функціонують у політичному вимірі, переносяться й в економічну царину. Філософ і психолог Анатолій Рапопорт описав, як має розумно поводитися підприємець або бізнесмен, тобто відповідно до еsprit géométrique, у відносинах зі своїм партнером: необхідно, щоб обоє отримали користь від угоди; обман партнера мав би шкідливі наслідки для подальшого ведення бізнесу. Тому, якщо два бізнес-партнери мають за мету в подальшому забезпечити собі сталий прибуток, вони дотримуватимуться таких правил. Перше: розпочинати бізнес з оптимістичним настроєм; маленький ризик завжди припустимий. Друге: відкритість і передбачуваність щодо свого партнера. Третє: не можна пробачати партнерові ніяких сумнівних прийомів. Четверте: не треба, однак, мати злість на партнера – якщо останній знову покаже себе надійним, краще бути відкритим до співпраці з ним. П’яте: залишатися скромним і не заздрити партнерові, що він заробляє більше, навіть якщо він присвоює собі трохи більший прибуток.
Але як і у випадку держави, що, за Гоббсом, має лише коректно функціонувати, але не мати наміру нести благо громадянам, так само все відбувається у діловому житті. Хоча названі п’ять правил звучать так, наче підприємці поводяться бездоганно, це зовсім не так. Вони просто поводяться коректно. І вони роблять це з надією через це якомога збільшити власний прибуток. У діловому житті немає ніякої дружби, а є лише угоди. Справді, люди в цій царині перебувають між собою винятково у стосунках Я-Воно – і це має сенс.
У політичному, економічному й суспільному житті взагалі цілком достатньо, щоб люди контактували одне з одним лише у стосунках Я-Воно, точніше, Я-Він або Я-Вона. Все решта було б зайвим, ба навіть шкідливим. Мирське суспільне життя можна точно визначити як таке, що в ньому стосунки Я-Ти абсолютно і цілковито недоречні.
Людина, яка живе тільки суспільним життям, вочевидь самотня. Усі, хто до неї наближається, дивляться на неї лише під кутом зору її суспільної функції: як на федерального канцлера, кардіохірурга, водія трамваю, підприємця, телевізійного модератора, посла, як на будь-що – але завважимо: на будь-що, а не будь-кого! Вони ніколи не заглядають у глиб його душі, яку людина, що веде публічне життя, насамперед і врешті-решт ховає навіть від самої себе. Адже вона знає лише досвід Я-Воно. Їй нема де знайти прихисток. Попри шум і суєту навколо себе, вона завжди самотня.