Насправді совість людини формується тільки у стосунках Я-Ти. Спочатку в процесі виховання ще з немовлячого віку. Дитина відчуває ласку і суворість матері й батька. Вона швидко навчається розпоряджатися дорослими: кличе їх, засмучує їх плачем, винагороджує посмішкою. Так само швидко вона відчуває, що означає залежати від дорослого. Зрештою вона усвідомлює, що означає отримувати добро від матері, батька, дорослих та інших дітей і самій намагатися бути доброю.
Дитині розповідають історії: казки і легенди про добрих фей і злих чаклунів. Усе це глибоко закарбовується в її душі. Вона присвоює собі світ, наскільки їй це вдається, граючи різні ролі та зустрічаючись у цих іграх з уявним Ти.
Дитина може і я все ще можу виховувати совість на основі «великих оповідань», що глибоко вражають душу. Це може бути Біблія так само, як і епічні поеми Гомера, «Гамлет» Шекспіра або «Фауст» Гете. «Великі оповідання» можуть бути довгими, як-от «Людина без властивостей» Музіля, проте можуть бути й короткими, навіть менше сторінки, як-от «Імператорське послання» Кафки. Також у цих оповіданнях я зустрічаюся з автором як певним Ти.
Дитина може і я все ще можу виховувати свою совість завдяки зустрічам зі справжніми людьми або літературними персонажами, що стають взірцями для наслідування, які постають не тільки як Він чи Вона, до них можна звертатися як до Ти. Карл Ясперс називає чотирьох: Сократ, Ісус, Будда, Конфуцій. Але цей вибір суб’єктивний, а діапазон можливостей різноманітний. Він може охоплювати історичних особистостей, як-от Альберт Швейцер, легендарних – як-от Антігона, ба навіть невідомих широкому загалові людей, що стають ідеалом для конкретного індивіда. Яке рішення прийняли б ці люди, що слугують дороговказами, у складній ситуації, яке судження винесли б вони щодо двозначного вчинку? Такі та подібні запитання пробуджують совість.
Совість – це знання про добро, і вона тисне на мене. Саме тоді, коли я не хочу це визнавати, я особливо відчуваю силу тиску совісті. Вона не попереджає. Вона раптом з’являється, починає колоти й тиснути. Вона дає зрозуміти, що не згодна з моїм учинком. Вона не спрямована на слова чи дії, а натомість є дзеркалом мого теперішнього стану, в якому я опинився через свої думки, свої слова і свої дії.
Тома Аквінський теоретично сформулював те, чого Сократ практично дотримувався упродовж усього свого життя: Совість – це остання інстанція, якою я маю керуватися. Я мушу ігнорувати будь-які закони і догми – Тома наголошує: навіть закони, проголошені церквою, – якщо цього вимагає моя совість.
Щоправда, неможливо визначити абстрактні принципи, які формують мою совість. Але я знаю, що совість прокинеться, якщо я не буду обережним з усім тим, що маю у своєму розпорядженні – що може постати як Ти. Совість прокидається, коли я не зберігаю спокій щодо всього того, від чого я залежу, – це може постати як Ти. Совість прокидається, коли я обманюю, коли ображаю, коли роблю шкоду – адже я можу зустрітися з Ти.
Ми помиляємося, якщо розглядаємо досвід Я-Воно і зустріч Я-Ти як цілковито різні. Насправді все навпаки. Людина, з якою я перебуваю у стосунках Я-Ти, бачить мене як неподільне ціле; моє «Я» втрачається у цьому єднанні. Однак я нічого не можу з цим вдіяти, я вбираю в себе колір її волосся, звук її голосу, тепло її доброти – і вона вже не є Ти. З іншого боку, наприклад, з кимось зустрічаєшся, говориш на незначущі теми, знаєш, що невдовзі ви розійдетесь і більше ніколи не побачитеся знову, як раптом, ніби в одну мить, відкриваєш свого співбесідника як Ти – але потім ця людина знову постає як Він чи як Вона.
Досвід Я-Воно нібито завжди можна включити за бажанням, керувати ним, він завжди доступний. Натомість зустріч Я-Ти дається важко, її ніби дістаєш у подарунок так, як Адам отримав Єву від Бога.
Також стосунки Я-Ти інколи лише передчуваєш, так би мовити, викликаєш у фантазії як можливість. Але й тоді вони не мають нічого спільного з простором і часом, з усім об’єктивним і всім випадковим, з причинами і наслідками.
Імовірно, найінтенсивніші стосунки Я-Ти переживає жінка, коли стає матір’ю тільки-но народженої дитини. Вона не тільки подарувала світові нову людину – з’явився цілий новий всесвіт. Адже з народженням людини народжується цілий світ, а зі смертю людини зникає цілий всесвіт. То де ж, як не на материнських грудях, до яких приникає новонароджений, і коли, як не в ці миті перших материнських слів, звернених до нової дитини, найвиразніше виявляє себе основне слово Я-Ти?