Найпереконливіший аргумент на користь цього – історія Фрідріха ІІ Гогенштауфена, можливо, найбільш своєрідного імператора Священної Римської імперії, виняткового явища у ХІІІ столітті, якого сучасники називали «stupor mundi», «подив світу». Справді, він розмовляв багатьма мовами. Шукаючи способи убезпечити свою імперію, він розробив політичні концепції, які провіщують сучасні. Він надзвичайно цікавився природними явищами, насамперед поведінкою птахів, зокрема соколів, яких дуже любив. Прагнучи знайти прамову людства, мову, якою люди розмовляли до побудови Вавилонської вежі, він наказав провести експеримент, який звучить жахливо для сучасної людини, а саме з віднятими у матерів немовлятами. Хроніст Салімбене Пармський повідомляє це у таких словах: «Його ідея полягала в тому, щоб за допомогою експерименту виявити, якою буде мова людей, коли вони стануть дорослими, якщо вони до того ні з ким не розмовляли. І тому він наказав годувальницям годувати дітей молоком, купати їх, мити, але в жодному разі їх не прикрашати і не розмовляти з ними. Він хотів з’ясувати, чи заговорять вони єврейською мовою як найстарішою, або грецькою, латинською чи арабською, або ж мовою своїх матерів, які їх народили. Але його зусилля виявилися марними, оскільки всі діти померли. Вони не могли жити без ласкавих слів своїх годувальниць».
Вище йшлося про те, як улаштований світ людей, що взагалі не знають основного слова Я-Ти. Звісно, мається на увазі штучно сконструйований світ, який з такою безжальною суворістю насправді не існує. Людина, ізольована від будь-яких стосунків Я-Ти, помирає від самотності.
Однак один із самих сумних фактів полягає в тому, що на відміну від основного слова Я-Воно основне слово Я-Ти здається хистким, як тонка порцеляна. Адже людина має померти. І це також може бути однією з причин, чому багато хто уникає пошуку Ти в іншій людині. Адже об’єкти можна міняти, рослини кожного року ростуть наново, а коли у Шопенгауера помер пудель, він придбав іншого, якого він назвав так само, як і попереднього, «Атман», словом санскриту, яке означає «дихання» або «подих життя». У такий спосіб Шопенгауер витіснив глибокий екзистенціальний досвід смерті.
Але ж, можна заперечити, Шопенгауер мав знати, що він і сам колись помре. Це твердження нічого не доводить. Бо моя смерть не існує. Моя смерть існує не більше, ніж трикутне коло або просте число, що водночас є квадратним числом. Річ не тільки в тім, що, як сказав колись Епікур, моя смерть мене не обходить. Бо поки я живу, смерті немає, а коли вона приходить, вже немає мене. Моя смерть не існує не через цей дотепний, але насправді легковажний аргумент Епікура, а тому що моя смерть принципово не може існувати. Тому що єдиний світ, який існує, – це світ, який я сприймаю. І в цьому світі моя смерть можлива не більш ніж парна п’ятірка.
Тому немає сенсу боятися власної смерті. Радше вже можна боятися власної тіні. Принаймні вона існує, коли на нас падає світло.
Однак смерть іншої людини, з якою Я перебуває у стосунках Я-Ти, дуже відчутна. Ця смерть існує з усією її трагічністю: гіркотою, жахом, заціпенінням, незбагненністю, печаллю, що вона у нас викликає.
Лікарка, що дізнається про смерть пацієнта у палаті 137, може поставитися до цього з професійною індиферентністю, особливо якщо з цим пацієнтом вона перебуває лише у стосунках Я-Він. Уже через саму професію вона цілковито вільна від схильностей і афектів щодо своїх пацієнтів. Якщо ж та сама лікарка дізнається про смерть своєї матері, вона втрачає спокій і переживає глибоке горе. Навіть якщо її мати вже була дуже літньою жінкою. Навіть якщо в останні місяці її мучив нестерпний біль. Навіть якщо вона страждала на тяжку деменцію і вже не впізнавала своєї дочки. Навіть якщо їхні стосунки були позначені суперечками й сварами. Колись між цими двома виникли інтимні стосунки Я-Ти, які наклали відбиток на все їхнє життя. Але тепер смерть відсунула матір у недосяжну для її дочки далину.
Для того, хто здатен повірити у Ти, ця далина лише позірна, але не недосяжна. Той, хто здатен повірити у Ти, сповнений віри, що основне слово Я-Ти долає смерть. Від часів поховання небіжчика разом з його речами за кам’яного віку, від часів єгипетської Книги мертвих віра у тривкість основного слова Я-Ти обросла, наче орнаментами, наївними уявленнями потойбічного світу. Але опорним стовпом цієї віри є те, що Я може втратити себе в Ти, яке, попри смерть, виявляє себе як вічне Ти.