Найжахливішою смертю є смерть дитини для її матері. Найвидатніші митці свого часу бралися за трагічне зображення Пієти, Mater Dolorosa, Богородиці, що тримає зняте з хреста тіло свого єдиного сина й оплакує його смерть. Безмежним є розпач, коли мати на кладовищі заглядає в глибоку могилу і бачить домовину, в якій лежить те, що було смертним тілом її дитини. Якщо взагалі є щось, що може втішити матір, то це віра, яку не можна виразити словами, передана символом перетворення дитини на аngelus novus, нового янгола, який чекає на те, щоб Я перелилося в нього як у вічне Ти.
Епілог. Віра, яку не можна довести
Карл Ясперс народився у 1883 році в Ольденбурзі, психіатр і філософ, професор Гайдельберзького університету. За нацистського режиму через вірність своїй дружині, що була єврейкою, був позбавлений права викладати і публікувати свої праці. Після війни професор університету в Базелі, де помер у 1969 році. У 1948 році написав працю під назвою «Філософська віра», яка і нині зберігає свою актуальність. У ній він пояснив різницю між знанням і вірою на прикладі двох учених, що жили в один і той самий час, наприкінці XVI – на початку XVII століття, – Джордано Бруно і Галілео Галілея:
Віра відмінна від знання. Джордано Бруно вірив, Галілей знав. Зовні обоє перебували в одній і тій самій ситуації. Суд інквізиції під загрозою смерті вимагав зречення. Бруно був ладний зректися багатьох, але не принципових положень; він помер як мученик. Галілей зрікся вчення про обертання Землі навколо Сонця, люди ж вигадали дотепний анекдот про сказані ним після цього слова: а все ж таки вона рухається. У цьому й полягає різниця: істина, що страждає від зречення, і істина, зречення якої їй не шкодить. Обоє зробили щось таке, що відповідало сенсу істини, яку вони представляли. Істина, якою я живу, існує лише завдяки тому, що я ототожнюю себе з нею; як подія вона є історичною, за своїм об’єктивним змістом вона не є загальнозначущою, проте вона є безумовною. Істина, правильність якої я можу довести, існує без мене самого; вона є загальнозначущою, неісторичною, позачасовою, але не безумовною, а радше залежить від передумов і методів пізнання у контексті конечного. Було б недоладним хотіти померти за правильність, яку можна довести.
Галілей знав. Істина Галілея – наукова істина, доступна для пізнання іншим незалежно від їхньої індивідуальної ситуації, якщо вони користуються науковими методами пізнання – у випадку Галілея: якщо вони не відмовляються подивитися в телескоп, який Галілей спрямував на небо. Задля захисту наукової істини жодна розумна людина й пальцем не поворухне.
Бруно вірив. Істина Бруно – екзистенціальна істина, що не має нічого спільного з істиною, доступною для пізнання іншим. І якщо ступінь пізнання наукової істини з часом зростає, наприклад, сучасна фізика є значно ширшою, ніж фізика її засновника Галілея, то екзистенціальній істині прогрес не відомий. Насамперед віра (хоч би про що йшлося) не знає твердих доказів своєї істинності. Однак той, хто щиро вірить, цілковито пов’язує з нею саме своє існування.
Але як знайти віру? Знання тут не допоможе. Радше вона виникає зі звістки, зверненої до індивіда – і тільки до нього одного. Хто ж може бути вісником? Грецьке слово, що означає вісника – «ángelos», янгол.
Тому варто ще раз згадати аngelus novus, нового янгола, про якого йшлося наприкінці останнього розділу. Такого янгола у 1920 році зобразив Пауль Клее і назвав його «Angelus novus». Під цією назвою він мав на увазі істоту, що ще не є справжнім янголом, а лише пробуджується, щоб стати янголом, або, як висловився Клее, перебуває у «передпокої янголів». Цю картину придбав у 1921 році філософ, критик культури Вальтер Беньямін; вона супроводжувала його два десятиліття і позначилася на його мисленні. Друг Беньяміна, теолог і дослідник кабали Гершом Шолем згадує: «З першої ж миті картина Клее його зачарувала, і двадцять років вона грала важливу роль в його роздумах як предмет медитації і як memento духовного покликання. Він часто повертався до цієї картини і в усних розмовах, і в своїх працях».
Справді, «Angelus novus» Клее – вражаюче створіння. Янгол має надмірно велику голову з котячим носом, відкритий рот, в якому стирчать зуби, великі вуха, але насамперед широко розплющені очі зі срібним блиском, що сприймають звістки з таємничої далини. Волосся виглядає, за словами Інгрід Рідель, наче його «здуло бурею», маленькі ніжки нагадують пташині лапки, простягнуті вгору руки ледь натякають на крила янгола.