Вавилонські математики міркували над поліпшенням свої першої корекції, тобто 3×11=33, розглядаючи наступні множини кратні одинадцяти, тобто числа 44, 55, 66, 77 тощо. Число 19×11, тобто 209, привернуло їхню увагу. Адже 209 – це майже 210, тобто 7×30. Оскільки 19×11 майже збігається з 7×30, то після 19 місячних років до 19 сонячних років не вистачатиме рівно сім місяців. Тепер вчені знали, як вдало зрівняти місячні роки з сонячними: з 19 послідовних місячних років 12 мали бути звичайними або нормальними роками, що складалися з 12 місяців. Решта сім місячних років мали бути високосними і складатися з 13 місяців. При цьому ці високосні роки розподілялися доволі рівномірно в циклі 19 років: 3-й, 6-й, 8-й, 11-й, 14-й, 17-й і 19-й.
Числа 7 і 12, наче через керування таємничої руки, управляють ходом часу на небі: дванадцять місяців становлять рік в Єгипті та нормальний рік у Вавилоні. Сім років у рамках циклу дев’ятнадцяти років (що складається з 12 і 7) у вавилонському календарі є високосними роками, дванадцять – нормальними. Сонце проходить через дванадцять знаків зодіаку за один рік. І сім рухомих небесних світил ми бачимо на небі неозброєним оком: Сонце, Місяць, Меркурій, Венера, Марс, Юпітер і Сатурн. Звідси походить і відлік семи днів тижня. Крім того, сім зірок налічує красиве сузір’я Плеяди, що від початку липня й до кінця квітня видно на північному небі.
Піфагор Самоський, засновник математики, що жив у 500-х роках до н. е., зі своїх подорожей на Схід не міг не знати про цей чудесний вплив семи і дванадцяти на космічні події, що керують часом. Також він знав, що ці два числа керують музикою: дванадцять доданих одна до одної квінт майже збігаються (маленька, для непідготовленого слуху ледь помітна відмінність становить піфагорійську кому) з сьома доданими одна до одної октав. Ніхто не знає, чому і у небесних сферах, і у звучанні тонів обидва числа сім і дванадцять (сума трьох і чотирьох і добуток трьох і чотирьох) відіграють таку надзвичайну важливу роль. Сам Піфагор вважав, що музика неба досягає Землі. Проте звуки небесних сфер лишаються недоступними нашим земним вухам.
Фалес Мілетський, який, імовірно, був учителем Піфагора, крім того, мав чути від вавилонських жерців інші та глибші вчення про впорядкований устрій небесного склепіння.
Шлях сонця по небу називається екліптикою тому, що місяць викликає зникнення сонця, коли молодик перетинає екліптику. Грецьке слово «ekleipein» означає власне «зникати»; екліптика – це лінія темряви. Завдяки своїм напрочуд точним спостереженням вавилонські вчені ретельно відстежили шлях місяця й уміли розраховувати, коли він перетне екліптику. Тому їм вдавалося передбачати затемнення сонця. Сонячне затемнення – вельми вражаючи подія. Адальберт Штіфтер описав затемнення у Відні 8 липня 1842 року, до якого він заздалегідь ґрунтовно підготувався:
Проте коли воно справді сталося, коли я стояв на оглядовому майданчику високо над містом і на власні очі бачив це явище, то, звісно, сталося щось зовсім інше, про що я не думав ні уві сні, ні наяву, про що ніхто не думає, хто не бачив чуда. Ніколи-ніколи за все моє життя я не відчував такого потрясіння, благоговіння й піднесеності, як у ці дві хвилини.
Ще більше потрясіння мали відчувати жителі Вавилону, коли раптом серед ясного дня вони побачили, як чорний диск наповзає на сонце, просто-таки пожирає його, відбирає в нього його силу світла та занурює все навкруги у сутінки. Звірі починають непокоїтися, і в їхніх криках відчутний страх, квіти схиляються так, ніби насувається вечір – на мить усіх охоплює страх, що сонце згасло назавжди.
А тепер уявімо собі, що вавилонський жрець напередодні попередив людей: наступного дня сонце закриє тінь. Йому загрожує дракон, що хоче його поглинути. Але ми, жерці Вавилону, стверджує вісник, упросили богів, і ті вирішили, що дракон звільнить сонце. Коли жителі Вавилону переконаються, що все станеться так, як передрікав провісник, вони вже не сумніватимуться, що жерці справді мають змогу розмовляти з богами, що мешкають на небі. Упродовж віків ця віра спиралася на нерушиму скалу і цим самим забезпечувала вигідне положення класу жерців, що неймовірно збагачувався за рахунок жертовних дарів народу.