Ми не знаємо, як Фалесові вдалося дізнатися від вавилонських жерців таємницю їхніх розрахунків, за допомогою яких вони вміли передбачати сонячні затемнення. Але ми знаємо, що Фалес передрік сонячне затемнення, що сталося 28 травня 585 р. до н. е., і відтоді стало зрозуміло, що легенда про дракона, який загрожує поглинути сонце, суцільна брехня. Сонячні затемнення є такими самими природними явищами, як і схід і захід сонця на початку й наприкінці дня; як зміна фаз місяця, що має своєю причиною просто зміну освітлення місяця сонцем для спостерігача; як, зрештою, і всі інші природні явища.
Одначе безліч людей не хоче відмовлятися від уявлення про божественного творця і хранителя світу, що втілює природу. Вони вірять у те, що з цим деміургом можна розмовляти як з живою особою. Вони звертаються до нього з молитвою в надії, що він їх почує і оберне на їхню користь природний перебіг подій. Вони присвячують йому меморіальні написи і приносять дарунки на знак подяки, коли вважають, що деміург був до них прихильний. Проте це не має нічого спільного з вірою у бога, а є лише персоніфікацією природи. Адже поняття деміурга, або творця, або поетичний вираз «земля-матінка» чи «природа-матінка» символічно описують саму природу. Вона мислиться при цьому як першопричина буття. З неї народжується творіння, у ній воно вкорінене, і рано чи пізно вона прийме його в себе після смерті.
Римляни після зникнення місяця і до появи молодика зверталися до неба, вигукуючи: «Кало! Кало! Кало!»[3] Так вони закликали місяць, що дарує м’яке світло в ночі, повернутися. Дні, коли лунав цей заклик до матері-природи, римляни називали «календами», одним із рідкісних латинських слів з літерою К, що свідчить про його найдавніше походження й безперечну традицію. Наше слово «календар» походить від цього заклику. І той факт, що упродовж трьох ночей, коли на початку нового місяця панує чорна темрява, поки рано ввечері засвітиться тоненький молодик, міг бути причиною святої трійці днів, коли пророк Йона перебував у череві великої риби і коли розіп’ятий спаситель перебував у могилі.
У світі, захопленому технікою, ми забуваємо про те, наскільки інтенсивно у давні часи люди – насамперед ті, що жили на селі – відчували свою залежність від природи. Чи мали вони вдосталь харчів завдяки полям і тваринам, достатньо чи замало міхів, шкіри й вовни для ткацтва, досхочу чи обмаль деревини для столярства й будівництва, – усе це залежало від того, чи поводиться природа відповідно до пори року. Французький республіканський календар розкриває цей порядок за допомогою назв місяців, що мають поетичне звучання: осінні місяці вандем’єр, брюмер і фрімер нагадують своїми назвами про збір винограду, туман та ранкові приморозки; зимові місяці нівоз, плювіоз і вантоз – про сніг, дощ і вітер; весняні місяці жерміналь, флореаль і преріаль – про паростки, квіти й луки; зрештою, літні місяці месидор, термідор і фрюктидор – про жнива, спеку й плоди, що приносить земля. Коли селяни благають про відвернення негоди й граду, про дощ у засуху або сонце під час повені, то вони спрямовують свої прохання не до чужого їм Бога з Біблії, попри всі зусилля проповідників, а до землі-матері з надією, що вона все знову влаштує так, як має бути в природі.
Адже все «впорядковано за мірою, числом і вагою»[4], що, на думку багатьох, очевидно не тільки з погляду на усіяне зірками небо, а й тут, на Землі. Кристал, що виростає з розчину або через його охолодження, або через випаровування розчинного засобу, імовірно, підкоряється певній схемі упорядкування, що породжує напрочуд гладкі поверхні з абсолютно рівними краями. Цей порядок вдалося глибше зрозуміти після винайдення лупи та мікроскопа. Кристали сніжинок вражають своїми розмаїттям і симетрією. Це просто загадка, як окремі молекули, що сходяться з різних боків і утворюють сніжний кристал, «знають», яким чином вони мають стикуватися з краєм кристала так, щоб при цьому зберегти прекрасну й майже довершену симетрію кристала, що формується.
Іще сильніше відчуває наївний споглядач панування природи в царині живого. Адже в його очах саме природа-мати надає організмові силу і життєздатність загоювати рани після пошкоджень і відновлювати первинний стан тіла. Здається, що природа прагне створювати життя, що виявляється у таких феноменах: клітини, з яких складається все що живе; обмін речовин; розвиток живого через харчування, зростання й формування все складнішої структури; здатність живого утверджувати себе як структуроване ціле, попри зовнішні перешкоди; часові межі індивідуального існування, що виражаються поняттями народження й смерті; зрештою, здатність до відтворення й передачі специфічної конституції нащадкам. Усі ці явища дозволяють відчути глибоку прірву, що відділяє живе від неживого. Якщо мертва матерія інертна, то живе виявляє себе як джерело активності й спонтанності, і це то відчутніше, що глибше ми занурюємось у таємниці світу рослин і тварин, включаючи людей.