— Та ні. Що ви! Аби потрапити на Крижаненко вам треба було від метро Дрижаківської одразу через проїзд Петра Мерзлячука чухати, а ви чомусь на Бурульковську звернули... — дід замислено відламав ще одну бурульку і вручив її мені, потім хекнув на бороду, аби вона хоч трохи відтаяла, але стало ще гірше — борода вкрилася іскристим інеєм.
— То що мені тепер робити? — розгублено спитав я.
— Найкраще дворами вийти просто на Крижаненко, але я вам не раджу, бо з дахів іноді валяться гострі бурульки...
— Але ж увечері в такий холод вони навряд чи зваляться!
— Для мене це загадка, але можливо їм хтось допомагає. Хтось прицільно скидає їх з дахів просто на перехожих. Ви чули про Івана Петровича Ожеледицю? Це був мій напарник на заводі фірми «Айс». Ми вдвох ремонтували холодильники, Іван Петрович саме став жертвою такого скидувача бурульок. Найжахливіше, що після поранення не запишається ніяких слідів — просто дірки. Бурульки тануть безслідно. Йдіть дворами до Крижаненко, а там ще у когось спитаєте.
Історія з бурульками-вбивцями мене злякала. Я читав у газетах про численних жертв цьогорічного морозу. Це були здебільшого люди, які від надмірного переохолодження впадали у якийсь загальмований стан: мислення та й загалом всі процеси у організмі уповільнювалися у декілька разів. Як наслідок, вони нагадували наркоманів, що непевно рухаються вулицею у довільному напрямку, а на всі запитання здатні видавати лише якісь окремі звуки: їх думка не встигала сформувати цілі слова, не кажучи вже про речення. Деякі взагалі, розпочавши промовляти якусь голосну, не здатні були її скінчити, і вона тяглася у повітрі мов ревіння тварини. Приголосні змерзлих перехожих нагадували судоми остуди, особливо тверді, типу «т» та «д», були схожі на стукання зубами. Найгіршими наслідками переохолодження вважалося тимчасове порушення мовлення. Але про падіння бурульок я ще не чув. Тож я йшов дворами, оминаючи то тут, то там розставлених снігових баб, які після розповідей спеціаліста по холодильниках ніби невимовно загрожували мені чимось невідомим і через те ще більш жахливим.
Дуже скоро я опинився на вулиці, яка, згідно із дороговказом, звалася вулицею Івана Ожеледиці. Одне з двох: або дід надурив мене, або вулицю назвали на честь загиблого тут нещодавно героя.
Мандри вулицею Івана Ожеледиці...
Я набрав номер Олени, щоб хоч якось в неї розпитати, куди мене винесло, і майже одразу, ще з її тону зрозумів, що кудись не туди.
— Вулиця Ожеледиці зовсім у іншому боці знаходиться! -сказала вона. — Хто тобі сказав туди йти?
— Якійсь дід із бурульками на бороді. Тобто він мені цього не казав, він вказав мені напрямок, як найкраще навпростець дістатися до вулиці Крижаненко, а Ожеледиця — це був його приятель чи колега...
— Слухай, яка ще Крижаненко? Ти про що? Ти так сто років йтимеш! Давай краще повертай Із Ожеледиці просто у провулок Снігуренка, а потім трішки пройдеш повз гаражі, там темно, світитимеш собі телефоном, і опинишся одразу на виході до Рефрижераторної.
— А де треба звертати у провулок Снігуренка?
— Ну дивися, там такі високі будинки стоять із шпилями на дахах. Як до них дійдеш, одразу шукай «Прокредитбанк», бо він стоїть на самому повороті. Давай, не барися. Чекаю на тебе!
Олена, як завжди, все дуже докладно пояснювала, але складна картина просто не вкладалася у мене в голові. Найгірше, що високих будинків ніде не було видно. Я йшов майже навпомацки через якісь старі п’ятиповерхівки, постійно натикаючись на кришки льохів і дроти приватних городів. Поодинокі ліхтарі мляво висвітлювали засніжені ослони, на яких давно не було жодної бабці — їх посадкові місця вкривав товстий та незайманий шар снігу. Цього снігу аж до відлиги не торкнеться жодна рука, він розтане безслідно, і на вулицю знов вийдуть Ганна Петрівна із Оленою Іванівною і сядуть на цей ослін, а Наталя Демидівна не вийде і не сяде, бо розтане разом із цим снігом так само безслідно, мов Снігуронька.
— Стійте! — гукнув я до тіні, що раптово промайнула десь у напівімлі. — Скажіть, де тут повертати у провулок Снігуренка?
Але тінь, мабуть не почувши мене, й далі хрустіла снігом попереду. Оскільки нікого поруч не було, я вирішив іти за нею, щоб розпитати про дорогу. Тінь була якась нечітка але рішуча, вона швидко лізла пробоєм крізь дитячий майданчик, де послизнулася на каруселі й мало не впала. Я знав, що тут небезпечне місце, і тому йшов тримаючись за гімнастичні сходи та турніки, а між пісочницею та гойдалкою пробрався майже навколішки. Це був момент нашої найбільшої близькості, щось на зразок перигелію, і я навіть відчував його гаряче дихання, одразу зрозумівши, що це ВІН, бо дихання було важке і грубе.