— Можливо. То підеш зі мною?
— З тобою? Навіщо? — скрикнув Черок. Він зблід, на очах блищали сльози. — Забирайся геть! Геть!
Обличчя Спендера скам’яніло.
— Я гадав, ти мене зрозумієш.
— Забирайся! — рука Черока потяглася до пістолета.
Спендер вистрілив востаннє. Більше Черок не рухався. Спендера хитнуло. Він провів долонею по спітнілому чолу. Глянув на ракету, і зненацька його пройняв сильний дрож. Він мало не впав, його трусило, як у пропасниці. Поступово Спендер приходив до тями, немов після страшного сну. Ноги не слухалися, і він сів, щоб погамувати дрож.
— Припинити! Негайно! — наказав він своєму тілу. Тремтіння пронизувало кожну клітину. Він стискав тіло в лещатах волі, доки з нього вийшов увесь дрож. Тепер руки спокійно лежали на впокорених колінах.
Спендер зіп’явся на ноги і з неквапною ретельністю завдав собі на спину портативну холодильну камеру. На якусь мить руки йому знову затрусилися, але він рішуче скомандував: “Ні!” — і дрож припинився. Він побрів геть на неслухняних ногах і загубився серед гарячих червоних гір. Один. Самітний.
Сонце продовжувало нещадно пекти. За годину капітан виліз з ракети по шинку та яйця. Він уже хотів був привітати товаришів, та нараз прикипів до місця, вловивши в повітрі ледь чутний запах пістолетного диму. Потім побачив кока, що лежав долілиць, накривши своїм тілом вогнище. Чотири космонавти заклякли перед холодним сніданком.
За капітаном по трапу спускався Паркхілл і ще двоє хлопців. Командир заступав їм шлях, заворожений мовчанням і непорушністю тих, що сиділи за столом.
— Скличте людей, усіх! — наказав він.
Паркхілл побіг берегом каналу.
Капітан торкнувся рукою Черока. Той повільно сповз із стільця і впав. Сонце освітило його коротке стрижено чорне волосся і високі вилиці.
Екіпаж зібрався.
— Кого не вистачає?
— Того ж таки Спендера. Бігза ми знайшли в каналі.
— Спендер!
Капітан дивився, як гори тягнуться назустріч новому дню. У хижій посмішці вишкірило зуби сонце.
— Бодай йому всячина! — втомлено проказав капітан. — Чому він не прийшов до мене поговорити?
— Нехай би навернувся мені під руку! — вигукнув Паркхілл, гнівно зблиснувши очима. — Я розчерепив би йому довбешку!
Капітан Уїльдер кивнув двом хлопцям:
— Візьміть лопати.
Копати було жарко. Гарячий вітер, що зірвався з дна порожнього моря, жбурляв в обличчя пилюку. Капітан гортав біблію. Коли він закрив книгу, з лопат на загорнуті в саван тіла потекли повільні струмені піску.
Вони повернулися до ракети, клацнули затворами гвинтівок, підвісили до поясів зв’язки гранат, перевірили, чи легко виймаються пістолети з кобури. Кожному було відведено певну ділянку для пошуку. Капітан віддавав накази, жодного разу не підвищивши голосу і не ворухнувши руками — вони в’яло звисали вздовж тулуба.
— Рушаймо! — сказав він.
Спендер помітив у долині хмарки куряви і зрозумів, що полювання почалося. Він відклав плескату срібну книгу, яку перед тим читав, зручно вмостившись на великому валуні. Сторінки книги були з найчистішого, тонкого, мов цигарковий папір, срібла, оздоблені черню та золотом. Це був філософський трактат десятитисячолітньої давності, знайдений ним на віллі в одному з марсіянських поселень. Спендер неохоче відклав книгу.
Спершу був навіть подумав: “Чи варто? Сидітиму й читатиму, доки вони прийдуть і пришиють мене”.
Вранці, після того, як він застрелив шістьох зі своєї команди, Спендер відчував пустку в грудях, збайдужіння. Потім його нудило, і нарешті душу обійняв дивний спокій. Але це минулося, як тільки він помітив хмарки куряви, що позначали шлях переслідувачів. Його знову пойняла холодна лють.
Спендер ковтнув води з баклаги. Потім підвівся, потягнувся і прислухався до п’янкої тиші. Отут би оселитися з дорогими й близькими людьми і жити, доки сонця світ.
В одній руці Спендер тримав книгу, в другій пістолет. Неподалік біг струмок. Він став на вистелений білою галькою берег, роздягнувся й заліз у воду. Скупавшись, одягнувся і знову взяв пістолет.
Перші постріли пролунали о третій пополудні. Спендер уже був далеко в горах. Позаду лишилися три гірських поселення. Над ними розташувалися поодинокі вілли древніх марсіян. На зелених луках з дзвінкими струмками вони викладали кахлями басейни, будували бібліотеки і дворики з джеркотливими водограями. Спендер півгодини плавав у такому наповненому дощовою водою басейні, очікуючи, коли наблизиться погоня.
Залишаючи віллу, він почув постріл. Позад нього, за якихось двадцять футів, розлетілась бризками кахля. Він побіг уперед, ховаючись за прискалками, обернувся і першим же пострілом поклав одного з переслідувачів.