Ода лівій руці
Не раз вже бувало, коли щось пишу, неждано
Виникає з темряви моя ліва рука і мне,
Жмакає, рве і відкидає написане правою,
А часом і не дає довершити
Один-єдиний рядок.
Досить правій приголубити місяць,
Як ліва одразу виводить на небосхил
Сонце, аби не веселилася пітьма,
А коли права тече, наслідуючи добру
Річкову воду, ліва перекриває її рух
Ущелиною.
Важко все, що поруч, завжди відчувати
Правою.
Ліва не запалює свічку, не чавить
Виноград, нікого не благословляє і
не вітається,
Вона не сіє насіння, не споживає врожай,
Вона не здіймає меча, однак вічно перемагає.
Вона, похмура відлюдниця, німа чарівниця ,
Мовчазне мовчання.
Ледве правиця байдуже підніме
Осіннє листя, ліва перетворить його у звуки,
Аби я почув печальне серцебиття саду…
У нім звучать ночами голоси відшумілих вод,
І, як море після стихлого шторму,
Розгойдує поруч з ними повітря,
Шепочуться між собою мушлі, ніби шлють
Сигнали далеких сузір’їв.
Ліва… бачу її відбиток на
Цвинтарних хрестах, які ніби
Знак плюс, складають мертвих із хмарами.
Вона покликана тривожити вітри.
По її долоні бреде відлюдник Господь,
Та він незримий, бо прозоріший за всі світила.
І коли, ніби в останню мить,
Метелик-одноденка, безсило опускається
Правиця, вона все ще чіпляється за соломинку…
І якщо знайшовся порятунок, то правиця
Заховує мої сльози, а ліва їх
Не соромиться.
Та коли правиця рубає дерево, то ліва
Збирає в кулак його голос.
Вона світиться, наче опромінені сяйвом
Скульптури дітей, що співають.
Інколи, коли море викликає мого
Двійника, я запитую себе: мої руки
Помінялись місцями і яка з них
Правиця? Чи не ліва рука — найвідданіша
Мені?
Ліво, ти дана мені згори! Чуєш,
Господи, зраджує правиця мене, примножує
Брехню!
А нам же здається, що лише правицею
Дано залишати слід. І ми часом брешемо
Один одному, проголошуючи: «Брате,
Хай буде благословенною твоя правиця!»
І клятва наша буває облудною: «Ось тобі
Правиця моя!»
Та доводилося і лівій обдурювати нас,
Наївних, бо коли розіп’яли ми
На Светицховелі закривавлену десницю,
Забули про ліву.
Навіть не помітили її,
Тому що вона злетіла,
Здійнялася в небо
І засяяла в океані зірок.
Похорон проліска
З’ясувалось, що не можна поховати
пролісок…
Колись у дитинстві ми з другом
Пролісок закопали на березі моря
У призахідному сонці, розігравши весь ритуал
похорону,
Дбайливо присипали зверху піском, а він
Довірливими і дуже здивованими очима
дивився на нас,
І чомусь здалося мені,
ніби просив він прощення,
Запитував: зі мною щось сталося? —
А небо тим часом звужувалось поволі над ним,
І кудись тікав од нього Всесвіт…
Минули роки…
І ось нещодавно
під час прогулянки берегом моря
Моя дочка простягла палець
до хмар старої фортеці…
Я затамував подих —
Той пролісок виповз зі своєї могили,
Вітав мене, посміхався…
У солоному подиху моря лежала
Ніч кольору мідій,
Глуха, як морське дно.
Усе принишкло.
Піщинка несла в небо
Велич вершин.
Каміння і сині трави
Були нескінченні, як море.
І в лопотанні припливу і відпливу
Все злагоджено дихало.
Було холодно…
«Як почуваються в такому холоді
Наші зірки?» —
Впав у маячню пролісок,
Ніби хворий в лихоманці,
І знов заплакав.
«Спи спокійно», — сказав я квітці,
цілуючи її.
Десь вже світало…
І я побачив своє місто таким само,
Яким воно було в дитинстві,
Вічним, блакитним, вільним…
І миттєво збагнув,
Чому не можна поховати пролісок…
Прокинулось обережне повітря,
І сонце — полохливий пастух —
Вигнало з квітки хмари, гори, річки…
Речі виокремилися поступово від ночі,
Аби знову обманювати нас,
Аби набувати іншого вигляду
Й інші імена.
Підвівся, збільшився, наповнився світ,
Запрацював, закипів.
Захрипіло моє місто, задимилося,
Виплюнуло машини,
Ніби пух кульбабок,
Перегукнувся з кимось на тому березі
І рвонув з місця.
В обличчя мені вдарив вітер —
Солоний і сильний, охололий,
Очі засипав пісок.
Не зміг я звестися на ноги
І не зміг розплющити очі…
Почав мацати руками:
«Де ж ти, проліску?»
Він щез.
«Боже, допоможи знайти його, Боже, допоможи
Знайти його, Боже, допоможи знайти його!» —
Шепотів я, і метався на піску,
І залишав
Відбитки долонь і колін.