Нещодавно відкрив для себе, що, виявляється, за допомогою дощу можна встановити людський вік. Щороку в Сухумі дощ випадав приблизно сто разів. Майже сорок років я жив там. Отже, прожив приблизно чотири тисячі дощів. І тільки Господь тепер відає, скільки ще попереду дощів-життів.
Загримкочуть у хмарах гральні кості фатуму, закружляють у хмарах гральні кості фатуму — і на набережній здійметься перевтілене в дощ місто. З доброю і ніжною посмішкою попрямує прибережними пісками, осяє одразу пляжі міста, санаторії, будинки відпочинку. Прогуляється одночасно біля келасурського вокзалу і маяка, довкола судноремонтного заводу і червоного мосту. Під щебетання його чарівного голосу розпустяться хризантеми та бузок, фіалки і троянди, екзотичні напівреальні квіти.
Зітхне дощ на березі моря закоханою довговолосою жінкою, яку обліпила мокра сукенка, високою, мов сонячний промінь, високогрудою, мов небо, жінкою з вустами теплими, наче вересень, синьоокою жінкою, і ніжним порухом руки поправить він своє довге-предовге волосся і зануриться своїм кришталевим тілом у море, — і тоді печальний погляд літніх людей стане ще печальнішим.
Існують же сирени, каріатиди, жінки-кентаври, а Сухумі — моє місто, місто мого фантомного болю, єдина точка опору світу — і я його люблю, як омріяну жінку. Люблю я його у дощах, щохвилини і щомиті, люблю його живих і небіжчиків, дітей і стариків, його зітхання, його журбу, радість і очікування…
Завтра дощитиме, дощитиме, але це в довоєнному Сухумі дощитиме! Це в довоєнному Сухумі прошелесне найніжніший літній дощ! Бо мене тепер, напередодні завтрашнього дощу, всі спогади пов’язують, поєднують лише з довоєнним Сухумі, роблять його плоттю і кров’ю…
Радіо нічого більше не каже, і немає іншого виходу, ніж відкласти від’їзд на завтра. Побачимо, що завтра буде, а тепер маю йти до «Мерані[3]. Пора!
Виходжу з дому. Надворі сонце. Яка дивна погода цього року в Тбілісі! Часто дощить. У попередні два роки дощ ішов лише зрідка, а цього року він — частий гість. Щедро ллється небесна вода. Можливо, в цьому винен я, який так мріє про сухумські дощі! Може, почувши мої жагучі благання, Лазар почувається ніяково? Хтозна!
Спускаюсь у метро. У вагонах не надто людно.
— Дядьку, дядьку, дай грошей — і Господь тобі допоможе, — звертається до мене дівчинка років десяти-дванадцяти. Маленька приблуда із сміливим поглядом простягає руки.
Риюсь у кишені, даю монетку. Потім до вагону повільно заходить жебрачка в чорному, жінка років сімдесяти. В руках тримає кольоровий короб з-під імпортної жуйки. На коробові напис: «Допомога сиротам». Жінка йде, похиливши голову і прикриваючи обличчя напівпрозорою вуаллю. Їй соромно жебрачити, бо вона — жінка сімейна. Та злидні штовхають на це.
Знову копаюсь у кишені і кидаю в короб кілька монет. Те саме роблять і інші пасажири. Жінка під чорною вуаллю зупиняється біля дверей. Маленька приблуда стоїть поруч з нею. Вона дістає сріблясті монети і пригоршню кидає в короб, рука жебрачки тремтить. Поїзд зупиняється. Маленька приблуда вибігає і прямує до ескалатора. Я виходжу за нею і водночас озираюсь на жінку. Та стоїть оніміло, в руках тримає вуаль і здивованими очима проводжає маленьку жебрачку. Ми з дівчинкою піднімаємося на проспект Руставелі. Навпроти станції метро асфальт від спеки зробився м’яким, наче килим. Дівчинка випереджає мене на кілька кроків. В її кишенях дзвенять монетки, що лишилися. На її засмаглому личку грає посмішка. Потім вона кудись біжить, і я гублю її в людському вирі.
Господи, ти зробив мене свідком великої події! Якщо проживу навіть тисячу років, хіба я зможу забути цю маленьку, вражаючу приблуду!
Сновигають люди, підстрибом біжить маленька жебрачка, розпечені промені сонця нещадно палять тбіліські вулиці, важко дихати. А завтра, а завтра… очікується дощ у Сухумі, в довоєнному Сухумі!
Дощ усмокчеться у пальми й ліани, дощ напоїть пляжі та кладовища, приголубить могили руками Богородиці, зійде над ними, ніби Ісусове слово. Дощ пригорне тебе, батьку, зазеленіє травою на твоїй могилі, що заросла бур’яном. Дощ приголубить тебе замість нас, дощ догляне тебе, запалить дощові свічки, батьку!
А потім десь біля тебе притихне невеличкою калюжею. Та калюжа — мій океан, батьку!
І ось тепер осінь… А завтра в Сухумі очікується дощ.