Осінній дощ навідається до церков, мов заблукалий подорожній постукає до церков осінній дощ, погостює і в кав’ярнях, і кавовою гущею намалює безліч ієрогліфів для гадалок.
У морі, що дзвенітиме дощем, білими соборами спалахнуть кораблі, а під ними блакитно засяє морська вода. Дощ прискорить ходу кораблів, прискорить настільки, що вони, можливо, оминувши порт, запливуть просто в місто і, отже, бувши вдома, ти зможеш доторкнутися до них через прочинене вікно.
Осіння злива покриє цяточками палаюче червоним і жовтим полум’ям кленове листя. Осіння мряка опуститься в ботанічний сад і заблищить на гімалайській ялиці та мексиканській агаві, на кактусах і лотосах, на слонових пальмах і сакурах, на комишах і морській траві… Коли дощ хлюпне на Сухумі, то він виллється на весь світ.
Затанцює дощ на асфальті, зашерхотить на людному ринку, навколо ЦУМу і чортового колеса, що височить у приморському парку, обійде кав’ярню «Казбегі», увімкне і вимкне маяк, увімкне і знову вимкне, пройде вподовж і впоперек сухумську гавань, промчить над риболовецьким радгоспом, плавальним басейном, музичним училищем, Діоскурією, кінотеатром «Сухумі», на мить перепочине під рожевою аркою біля підніжжя сухумської гори, а ще привітається з прекрасним будинком-вежею на перетині вулиць Чавчавадзе і Гуліа.
Завтра в Сухумі буде дощ, а я вирушаю до матері в село, де вона вже два роки живе з рідною сестрою.
Центральний вокзал. Білетна каса. «Ікарус». Відшукую своє місце, кладу під сидіння речі. До автобуса піднімаються і піднімаються жебраки, продавці ласощів і свіжих газет. Продають усе, що можна, навіть спіраль до електрообігрівача, поворозки для черевиків, фрукти…
Продавці на вокзалі не мають імен. Ім’я щоранку вони залишають удома. Тут, на вокзалі, їх звати так, як і речі, що вони продають.
— Виходь, Шоколаде, — звертається хтось крізь відчинені двері до циганочки, — тепер моя черга!
Спускається «Шоколад», піднімається «Печиво».
— Газето, годі теревенити, іди мерщій, — зауважує череватий водій із напрочуд задоволеним лицем немічному сивому чоловікові, котрий тулить до грудей загорнуту в целофан пачку газет.
Виходить «Газета». Піднімається «Спіраль до електрообігрівача».
— Вам пощастило, люди, — звертається «Спіраль» до частини людства, що зібралася в «Ікарусі», — моя спіраль — найкраща у світі…
— Я — вельми побожна людина, — проголошує старий в лахмітті і вушанці, — цього ранку я також був у церкві і молився за вас!.. Алілуя раз! Алілуя два! Алілуя три!.. Нумо, віддайте трохи грошей, інакше вас чекає погана подорож!.. Ну!... Алілуя три!..
По всьому салону чути дзенькіт дрібних грошей. Знає старий свою справу!
— Пташине молоко! Пташине молоко! — це голос мужчини, який піднімається до нас сходами, — найкраще пташине молоко! Справжнє пташине молоко!..
— Ось тепер нам навіть пташиного молока не бракує, — посміхається жіночка поруч зі мною. Озираюсь на двері і одразу схиляю голову, ховаючись за бильцем крісла.
Знаю я це «Пташине молоко», він — сухумський, на якомусь заводі працював інженером. Інколи зустрічались на набережній, однак не можу пригадати його ім’я.
І він миттєво мене впізнає і з усміхненим обличчям наближається до мене. Ми тепло вітаємось. А я чомусь соромлюсь його, затинаюсь, наче винний у чомусь. Згадую його в довоєнному Сухумі, на набережній, веселого, франтувато зодягненого. А тепер він увесь у зморшках і, хоча щиросердно посміхається, все ж, здається, що переді мною інша людина.
— Що вдієш, — каже, — чотирьох дітей мушу утримувати. В руках у нього видовжена картонна коробка, наповнена маленькими коробочками турецького «пташиного молока».
Бачу, він теж ніяковіє. Прощаючись, простягає мені дві коробочки «пташиного молока»:
— Передай мамі! Ти ж знаєш: старі люблять ласощі.
Я відмовляюсь: мовляв, і сам везу солодощі, але він кидає мені цукерки на коліна і виходить. Через пару хвилин автобус полишає вокзал…
Привезу я мамі «пташине молоко» і скажу, що зустрів на вокзалі товариша, котрий його передав. Саме так і скажу, бо, якщо правду розповісти, старій буде боляче…
І ось тепер зима… А завтра? Завтра в Сухумі очікується дощ.
Важко опуститься зимовий дощ на евкаліпти Гульріпши і на оливкові гаї Нового Афону, загуркоче зимовий дощ у містах і селах, погостює в палацах принца і Смецького[4], зашарудить у лимонах і мандаринах, помаранчах і фейхоа, збентежить мешканців мавпячого заповідника — і вони африканським галасом наповнять околиці. Під зимовим дощем бігатимуть геть промоклі безпритульні собаки, дощитиме і в Гагрі — лебеді та чорногузи сховаються на деревах Жое-Квари, цесарки і качки — в кущах, пави криком вітатимуть ранок, а співочі пташки, незважаючи на холодний-прехолодний дощ, щебетатимуть на сосонках, уподібнюючись сумному оркестрові дощу, а на вулицях під великими парасольками торгуватимуть продавці риби і насіння.