Застрибає завтрашній дощ по камінцях, залопоче на піску; зашкандибає, мов напідпитку, здійме холодний вітер. У «Нарті» і «Брехалівці» чоловіки вип’ють горілки, розігріють собі кров, замовлять аджарський хачапурі і «гострий», закурять і до самого смеркання говоритимуть про спорт і політику. Однак не забувайте, що це станеться завтра, і станеться воно в довоєнному Сухумі!
Чимало гостей відвідають мерхеульський ресторан, ресторани над Мачарою і Келасурі, «Інтурист», «Амру», «Кавкасіоні», «Ешеру»… Добре смакувати напої взимку, заговорять узимку вино і горілка, і поведуть, поведуть з тобою бесіду, дадуть тобі змогу перекинутися слівцем і з тими, хто вже відійшли за межу, і з тими, хто десь далеко-далеко.
У селах затоплять грубки, загоготять каміни, і гостя, якщо він не з’явиться, відшукають, знайдуть, вигадають. Застілля почнуть з чачі, горіхів і чурчхели — вип’ють за перше Євангеліє, за друге, за третє… Потім продовжать ізабеллою, гомі, устромленим туди сиром, аджикою, харчо… Пацхи[5] сп’яніють від пахощів буженини і сулугуні, смаженої риби, у високих келихах заіскриться біле вино… Затишно взимку випивати, коли готовий до розмови, і вогонь з тобою веде бесіду, і дощ разом із тобою розважається.
Задріботить дощ по мармурових сходах, коліях, мостах, заллє небесною молитвою вулицю Батумі, кав’ярню «Пінгвін», білий міст, цегляний завод, театр, інститут курортології, вулицю Гастелло, вокзал Бараташвілі, Верхню Ешеру, «тещин язик»[6]…
По залізничному мосту, поруч із турбазою, побіля мого дому, прогримкоче зелений електропотяг, і його гуркіт перекриє завтрашній дощ, промине інгурський міст, Самегрело й Імереті, Картлі… І долине до мене той шум. Завтра я тут почую стукіт коліс того потягу і відчую пахощі промоклих сухумських дерев. І ще — побачу колір моря. І ще — почую голос феєричної, неіснуючої пані, голос, схожий на зітхання далекого океану.
Серед багатьох моїх гріхів є і такий: років з двадцять тому, закоханим юнаком, я на платані вирізав ініціали коханої і ледь не занапастив той платан. Десять років тому, відвідавши місця юності, побачив і те дерево. Воно так виросло, що насилу впізнав, разом з ним змінилися й ініціали дівчини — і вони виросли, збільшилися, пішли вгору і тепер дивилися на мене з висоти, як свідчення першого кохання, вельми помітні, прекрасні і разом з тим — печальні. Як тепер ведеться йому — пораненому платану? Чи по-старому зберігає таємницю хлопця, котрий і сам був поранений у серце? Чи зустрічає знову бадьоро сніг і дощ, сонце і вітер?
Утім, узимку буде найвеличніший новорічний дощ. Якщо не випаде сніг, то дощ буде обов’язково. Наче розцяцькована ялинка, здійметься він над Сухумі — містом, що загубилося, мов сльозинка, в цьому безмежному і незбагненному світі.
Ідучи на роботу чи повертаючись з роботи додому, в жодному разі не слід думати про Сухумі і про море, бо коли про щось запитують, відповідаю вкрай неуважно. Я весь час думаю про них. А мої відповіді дивують уже інших: мовляв, про що це він! Окрім того, мріючи про море, можна десь спіткнутись, як у дитинстві, коли, наближаючись до моря, дослухався до власного серцебиття і падав. Ні, серйозні люди не повинні так чинити! Не повинен я думати про Сухумі, згадувати про море! В зимовому Тбілісі холодно, відсутнє світло. Мерзнуть будинки. У будь-якій квартирі немає потреби вмикати вимикачі. Вони ввімкнені постійно і чекають на появу світла, як на свято. Нарешті настає це свято — і спалахують ліхтарі. Спалахують супроводжувані захопленими вигуками. Миттю вмикають змерзлі мешканці електрообігрівачі і телевізори. По телевізору то тренується красуня Синді Кроуфорд, то чарівно посміхається Клаудія Шиффер, творить дива Шварценеггер, на екрані ледве вміщуються предовгі й стрункі ніжки Кемпбел, співають негри, пристрасно муркоче Мадонна.
Пам’ятаєте старий телевізор? — Кастро, Че Гевару, Хо Ши Міна, Нікарагуа, Чилі, Анджелу Девіс? Тепер їх змінили Сталлоне, Шерон Стоун, Бесінджер, поліцаї, секс- бомби, маніяки… А куди поділася Грузія? Куди, куди прямує Грузія, коли всі ці йдуть до нас?..
А там що тільки не відбувається! Маркус, той йолоп Маркус, ніяк не може відрізнити Ракель від Рут, то на одну вішається, то на іншу. Зрештою, що з тобою, друже Маркусе, хто ти, хлопець, який виріс серед пацанви, чи тенісний м’ячик? Чому ти так псуєш нерви моїй країні? Або ти, пане Хуане! Думав, що ти — мужчина, а тобі для залагоджування справ знадобилося аж двісті серій. Ти не зміг розібратися ні в дволикості Хайме, ні у відданості Моніки? Не той ти пацан, Хуане! Хвацькі хлопці такі справи раніше владнали б протягом однієї серії. Ну, максимум — за дві. Крутий народ був тоді, крутий. А тепер що ми чуємо із шановної Америки? Гір розлучився з дружиною і так захопився сексом зі шведською топ-моделлю, що забув, як різав собі вени заради Тібету і Лами. Елтон Джон і Джордж Майкл одружились і тепер не співають, а муркочуть. «Якщо вийду заміж, то тільки за такого, як Ван Дамм», — шепоче пишногруда дівчина, зір якої сягає далеко за вікна. За гори. Дуже, дуже далеко…