А в Сухумі, що зараз діється в Сухумі?... Ось уже й весна… А завтра в Сухумі очікується дощ.
На небі з’юрмляться хмари, гряне грім, і сипоне світлокрилий весняний дощ, що з’єднує небо з землею, дощ — гранульоване небесне море. Опуститься дощ на ранкові сади, на нічну пітьму, на мереживо чайок, на жінок-щебетушок із шоколадною засмагою. Він накладеться на найніжніший профіль Сухумі, на його бузковий обрій, і зовсім інакшими стануть і море, і жінки.
Дощ литиме на катери, які ввійшли на ночівлю в сухумську гавань, на кольорові стежки дендропарку, на мімози й акації сухумської гори, на алею камелій синопського парку, на білі і рожеві олеандри набережної, на дорогу в аеропорт, із зеленими лугами обабіч, на маджарські вишні, мерхеульські каштани, бабушерські ліани, абжаквські шовковиці, агудзерські троянди, ялиці Пушкінської вулиці, веселих грифів театру…
Урочистий, мов шампанське, дощ, ніби закоханий юнак свою наречену, тремтячими руками пригорне мармурово білий стан евкаліптів на тому місці, де Беслеті впадає в море. Сріблястим сяйвом міріад ліхтарів розсічуть кораблі темряву над морем, засяє ясне світло в очах дитини, і цілий Всесвіт стане легесеньким, мов пір’їна в повітрі…
У Тбілісі весна починається із Цкнети, а ще з Мтацмінди. На проспекті Руставелі продають фіалки та проліски. Походжають люди, що пережили зиму, хтось сміється, хтось, по обличчю помітно, ще перебуває в зимових клопотах. Світить сонце. Переді мною милицями стукотить мужчина у військовій формі. Одна нога у нього відтята вище коліна. На вулиці де-не-де стоять калюжі. Товста підошва його черевика залишає мокрі сліди на асфальті. Поруч залишаються і мокрі сліди милиць. Ніби війна супроводжує колишнього воїна — і кожен його одноногий крок двічі завіряє своєю печаткою: «Особисто підтверджую, цю справу сотворила я!» І по всьому проспекту тягнеться: «Особисто підтверджую, цю справу сотворила я!.. «Особисто підтверджую, цю справу сотворила я!.. «Особисто підтверджую, цю справу сотворила я!»
Біля метро «Майдан Незалежності» пред’являю контролерці проїзний. Жінка приблизно мого віку.
— Ти, бува, не сухумець? — запитує жінка.
— Сухумець, — підтверджую я. Вона кудись забирає мій проїзний, а через деякий час повертає його в целофановій обгортці.
— Люблю сухумців… Хочу чимось пошанувати тебе… Проїзний в целофановій обгортці краще збережеться в кишені… Я з Местії, бічо, а сюди заміж вийшла, маю п’ятеро дітей…
Як давно ніхто не звертався до мене так: «Бічо!»[7] Дивлюся на проїзний, сльози підступають до очей, але я не хочу, щоб жінка це помітила, цілую її руку, дякую й крокую до ескалатора…
Другий день Великодня. Моя сусідка, біженка із Сухумі, з заплаканими очима подає на тарілці паски, крашанки і свічки тбіліській сусідці, яка збирається на цвинтар.
— Майє, візьми, все це на могилу твоїх батьків і запали там свічки на честь моєї матері та мого брата, бо вже третій рік, як на нашому кладовищі я не була…
Піднімаюсь до своєї квартири, відчиняю вікно. Сяє сонечко. На балконі сусіднього корпусу старе подружжя, років 80—85, ніжиться в його променях. Протягом усієї зими їх не бачив. Переживав: а чи не сталося з ними якогось лиха. Мабуть, зимували десь у селі. Вони живі! Вітаю вас, із порятунком, сусіди!..
Чому я цілий день такий схвильований, чому згадуються різні історії, що зі мною коїться?..
Так, завтра в Сухумі очікується дощ!
Дощ обійде океани, континенти, держави, моря і вершини, міста і села, озера і поля, меридіани і паралелі — і досягне Сухумі. І… хлюпне з неба, наче з відра, несусвітня, нечувана, нестримна злива. Разом із вітром дощ зашелестить у деревах, застукає по дахах, задзеленчить у бляшанках, загуркоче по черепицях, забарабанить по алюмінію, затріпоче на горищах, як воскресла таїна…