«Ти справжня відьма!» — казали її ледве вцілілі перелякані родичі.
Потім упав Сухумі, і вона разом із сім’єю ледве встигла втекти звідти. Через кілька днів волею долі опинилася в Цхнеті. Першого ж дня до неї завітало якесь велике «цабе» й мовило: «Пані, цей будинок був закріплений за мною, влітку я тут відпочивав із родиною, а зараз прийшов за тарілкою, яку забув…» І він дістав з шафи поцяцьковану золотими лініями тарілку.
— Мій дім і подвір’я спалили, але я мовчу, а тобі навіть тарілочку залишити біженцям шкода! — кинула йому в обличчя Акуджма. Розгубилося «цабе», вибачилося: мовляв припустився помилки, вислизнув з кімнати, сів у машину і подався геть із Цхнети.
— Стривай, стривай, тут нема жебраків! — гукнула з балкону Акуджма і жбурнула тарілку йому вслід. Золотиста посудина з дзенькотом розбилася об асфальт.
Щойно опинилися у вигнанні, як одного вечора чоловік, повернувшись додому, поскаржився їй, що поліцай біля метро «Делісі» забрав у нього дві пачки сигарет «LM».
Тоді ж таки знайшла Акуджма того поліцая і суворо вишпетила: «Ми, сіроми, насилу заробляємо на хліб насущний, щоб з голоду не вмерти, а ти нас оббираєш? Коли я повернуся до Абхазії, гостем тебе не прийму!
Вона не прийняла від поліцая жодних вибачень: «Де забрав у мого чоловіка сигарети, там і повернеш, та ще й вибачишся. Бо такий порядок!» Що сказала, того й домоглася.
Повернувшись додому, в сумці замість двох знайшла три пачки сигарет. Наступного ж дня повернула зайву пачку, кинувши: «Чужого нам не треба!»
Одного разу Акуджма стояла в черзі в ощадкасі за ваучерами, і тоді ж таки попросила у касира гроші на допомогу, яких не отримувала два місяці. Поліцай з автоматом, який стояв поруч, зауважив: « В чергу за грошима треба стати спочатку!» Акуджма відказала: «А я вже стояла в черзі!» Поліцай не вгавав. Акуджма наполягала на своєму — і край. Молодий поліцай несподівано пригрозив їй автоматом. Вона ніби цього й чекала: миттю заломила йому руки, вихопила автомат, зірвала погони (мовляв, передасть начальнику) і погнала приголомшеного хлопця перед собою.
Потім той поліцай цілу годину благав: урятуй від сорому, сестричко, поверни автомат і погони! Вона спочатку не погоджувалась, але зрештою благання подіяли, і вона зглянулася над поліцаєм: ти — ровесник мого сина, тому зараз прощаю, але якщо в майбутньому так вчиниш із кимось, начувайся!..
Довго бесідували в той день ми з Акуджмою, вже споночіло, коли її проводжав. Вона глянула на зоряне небо і сказала: «А зірки у нас більші і красивіші!» Мабуть, так, нещиро погодився я, бо спитайте цхнетців, де насправді більші і красивіші зірки!..
— Чому ви сьогодні смакували лише сливи, а до винограду і груш не доторкнулися?
Вона, зітхнувши, відповіла: «На власному подвір’ї мала фруктовий сад, не гірший, як у Мічуріна. Я поклялася: поки не повернуся до нашого села, не доторкнуся до тих фруктів, які в мене росли. Я — жінка, вірна слову і клятві. Сливу їла тому, що вона не росла в моєму саду. Я вже не кажу про мандарини й помаранчі, яких не тільки смакувати, бачити важко, бо одразу душать сльози. Нещодавно одна жінка з Очамчірі поділилася жменею горіхів із мого села. Щодня їла тільки один горіх.. Двадцять чотири дні їх смакувала. І я була щасливою всі ті дні. От повернемося, і я покажу вам моє подвір’я. Щоправда, там усе спалено, але нічого, знову відроджу все. Повірте мені. То вже моя справа!»
Ви можете засумніватися, бо не знайомі з Акуджмою, а я добре знаю її вдачу і дуже вірю її словам. Вона може все, може відродити життя з попелу, висадити райський сад, зберегти честь родини, порядок і звичаї. Щоправда, програла вона війні, та зрештою не може бути такого, щоб завдяки наполегливості її ж таки не перемогти.
О, якби швидше настав той час, коли Акуджма вступить у власний двір і, як і раніше, приголубить розорену і знівечену землю! О, як хутко змогла б вона відбудувати свій дім із барвистим, світлим фасадом, сяючими на сонці сріблястими жолобами; як швидко змогла б виростити худобу, та й свій «дамський лівольвер» теж повернула б…
Бог їй у поміч!..
«Бронебійний»
«Бронебійний» гульрипшський хлопець! Під час війни він воював у гульрипшському батальйоні. А взагалі він Юрко. «Бронебійним» його прозвали бійці як безстрашного воїна. Гарне прізвисько слід заслужити, а «Бронебійний» йому якраз дуже пасує, бо заслужене в боях, кажуть.
З «Бронебійним» я познайомився в Цхнеті, там він живе в одному з корпусів із родиною. У Цхнеті більшість його знає як «Бронебійного», а справжнє ім’я і не чули.