Ледве випроставшись, відчуває на собі чийсь погляд. Поруч із ним на ескалаторі стоїть немолода, ставна, усміхнена жінка з великими очима.
— Доброго дня, пане Міріане, давно вас не бачила, — каже жінка.
— Пані Ніно,.. — ледь вимовляє зніяковілий Міріан, і в його очах миттєво спалахує сяйво.
Приблизно сорок років тому він познайомився з Ніно, коли був студентом останнього курсу Сухумського педінституту. Ніно вчилася в школі. А Міріан у тій школі проходив практику. Пару уроків він провів і в класі Ніно. Йому одразу впала в око вродлива білявка. На відміну від зарозумілих старшокласниць, закоханих у хлопців-практикантів, Ніно зовсім іншим, ніжним почуттям полюбила Міріана. І Міріан кохав дівчину, але так життя склалося, що ні разу їм не довелося ані зустрітися, ані порозмовляти. Один Бог знає, чому так сталося. Давня любов жила в них. Побачивши в місті одне одного, вони зраділи, їхні обличчя засяяли.
Потім Міріан одружився. І Ніно звила власне гніздечко. Час минав. Вони інколи через спільних знайомих довідувалися одне про одного.
І ось через три роки після завершення війни чоловік і жінка, які давно, дуже давно не бачилися, зустрічаються в Тбілісі, на станції метро «Надзаладеві», на ескалаторі.
Рипить ескалатор. Тягнеться поволі вгору. Вони стоять на східцях поруч, близько, дуже близько, так близько, як ніколи. Дивляться в очі одне одному і запитують: «Чи всі живі? Врятувалися? Як ся маєте? В готелі мешкаєте чи в родичів? Чи квартируєте десь? Як діти, онуки?..»
Міріан намагається триматися бадьоро, ніби йому не шістдесят і ніби поперек не болить…
Ось і закінчується підйом, швидко згортаються східці ескалатора, вирівнюються сходи. Ще мить — і вони ступлять на мармурову підлогу. Міріан миттю згадує про свої сакви, але вже пізно: зубці ескалатора, наче акули, вчепилися в поліетиленові сакви і гризуть їх.
Міріан нахиляється, тягне сакви, але даремно: одна з них рветься, розсипається борошно, зі стукотом котяться квасолини. Хтось вдаряється у Міріана ззаду, падає, він опускається на одне коліно. Потім знову хтось падає, ще, ще… Все це відбувається миттєво, на ескалаторі — тиснява.
Екалатор зупиняють.
— Пане Міріане, пане Міріане! — чути стривожений голос жінки, яка встигла відскочити вбік.
— Це пусте, пусте, не зважайте, не зважайте… — повторює обсипаний борошном Міріан.
— Чому ви поклали сумки на східці? Це ж заборонено! — кричить на Міріана працівник метро.
Обурюються пасажири. Хтось лається.
— Не зважайте, не зважайте… — знову повторює Міріан, витрушує штани, насилу вивільняє сакви, що застрягли в зубцях ескалатора і прямує до виходу. З дірявої сакви сиплеться борошно і залишає білу лінію на підлозі.
Поруч з ним — жінка.
— У мене є пакетики, пане Міріане, — каже вона.
Вони зупиняються, пересипають у пакетики борошно і квасолю.
— Даруйте! Даруйте, дякую, — каже розчервонілий Міріан, — велике спасибі…
Він відводить погляд від жінки, швидко прощається з нею і завертає ліворуч, простує вздовж виструнчених кіосків, його обличчя спітніло. Йде, як семидесятирічний дідусь, опустивши плечі, йде важкою ходою, здається, ось-ось упаде. Йде і несе на собі зволожений погляд колись найвродливішої сухумчанки.
Хтозна, де і коли вони зустрінуться знову!
Стюардеса Жанна
Початок жовтня 1993 року. Тимура та його маму знайомий абхаз вивозить із Сухумі. Їдуть на «фіаті».
Мати й син сидять на задньому сидінні, а спереду — їхній знайомий абхаз із приятелем. За кермом — знайомий. Абхаз — їхній сусід, приятель дитинства Тимурової мами, а його приятеля вони бачать уперше.
Тимурові не було й чотирьох років, коли почалася війна. Тепер йому вже п’ять. Під час війни разом із батьками він перебував у Сухумі. Батько воював, а кілька місяців тому, у березневих боях, загинув на Гумісті. Однак мати й після загибелі чоловіка не залишила місто, не сховала й сина. Вона не зробила цього і тоді, коли абхази оволоділи містом: мовляв, нас не чіпатимуть, бо ми ж мирне населення! Хоча їх попереджали: твій чоловік воював, тому тікай. Коли на набережній, біля їхнього дому, розстріляли кількох сусідів, впала у відчай. Потім із вікна побачила трупи, бачила, як підпалили будинки. За допомогою сусідки негайно відшукала абхаза-друга дитинства і попросила зарятувати.
Абхаз відповів, що вивезти їх через Енгурі не зможе, але спробує через Сочі.
І ось вони прямують до російського кордону. Абхаз — військовий. Його друг — також. Обидва брали учать у взятті Сухумі. Їхню машину на контрольних пунктах ніхто не зупиняє — і вони майже безперешкодно долають шлях. Тільки одного разу їх перевірили. Абхаз сказав про Тимура і його маму, що вони росіяни. А мама справді схожа на росіянку.