Йому повірили.
Абхаз її попередив: грузинською ні слова, якщо хтось почує вашу грузинську мову, а там і до чоловіка докопаються — вам кінець.
Сидять у «фіаті» мати й син і розмовляють російською.
— Тимурчику, синочку, не розмовляй грузинською… Чуєш, Мурчику, — пошепки благає мати.
Тимур — хлопчик слухняний. Щоправда, не дуже розуміє, чого це він не повинен говорити грузинською, але відчуває, що так треба.
Ось і під’їхали до кордону. Це останній пункт, тут безліч народу, переважно військові.
Вимагають пред’явити документи.
— Наші документи згоріли разом з нашим будинком. Ми — росіяни, росіяни… надтріснутим голосом каже солдатам Тимурова мама, намагаючись зберегти спокій. І наче і не було нічого, гладить синові добряче зарослий чуб. Тимур відчуває, як тремтять мамині пальці.
Солдати вагаються.
— Мої сусіди — росіяни, — виходить з машини знайомий абхаз, — пропустіть…
— Гаразд, — кажуть вони абхазові і пропускають їх у супроводі чорнявого солдата. До кордону приблизно сто метрів. Цю відстань вони мають пройти із супроводжуючим, бо такий порядок.
— Пильнуйте з цим солдатом, грузинською — анітелень, — ще раз попереджає маму Тимура знайомий абхаз і прощається.
У мами серце гупає.
— Мурчику, Мурчику… Пам’ятаєш пісню «Стюардеса, по имени Жанна»? Благаю тебе, співай її, співай, синку…
Тимур співає : «Ангел мой, неземной ты повсюду со мной…»
Прямують троє: Тимур, його мати й солдат. А ті сто метрів ніяк не закінчаться. Мати стискує Тимурову руку.
Тимур співає й разом з тим відчуває тремтіння маминих пальців. До кордону лічені метри. Раптом солдата хтось гукає. Солдат зупиняється, обертається всім тілом назад і жестом запитує: що сталося?
Зупиняються й мати з сином. Її наче проймає блискавка.
— Мурчику, співай…
Тимур співає, продовжує співати. Потім пісня закінчується, але Тимур її починає спочатку.
Солдатові щось кричать, і він також гучно озивається. Ще кілька кроків — і вони вже в Росії.
А Тимур і далі співає.
— Мурчику, досить! Досить, Мурчику… Ми врятовані, — каже заплакана мати.
А Тимур все одно співає.
— Мурчику, годі! Годі співати… Нічого вже боятися…
— А я й не боюся, — відповідає Тимур і продовжує співати.
Мати, тихо схлипуючи, пригортає сина до грудей. А Тимур співає…
Тимурова мама — моя знайома, колись разом працювали. Після війни не бачились, і ось зненацька зустрілися в тролейбусі, де вона й розповіла мені цю історію.
Звідтоді, щойно її згадаю, на пам’ять приходить і ця відома російська пісенька, лунає дзвінкий хлоп’ячий голос: «Ангел мой, неземной, ты повсюду со мной, стюардеса по имени Жанна!..»
Незнайомка
Кілька місяців тому я зателефонував до свого друга. Щойно набрав дві цифри, у слухавці почувся жіночий голос:
— Слухаю вас!
— Це я вас слухаю, — спробував пожартувати я, — ви ж до мене дзвоните… Тож слухаю…
— Ні, шановний, це ви подзвонили до мене, — озвався спокійний жіночий голос.
— Жартую, пані… Ви ж знаєте наші телефони, з ким тільки вони не з’єднають…
Жінка розсміялася.
Раптом я впізнав її сміх, згадав і голос: приблизно років двадцять тому, в молоді літа, у мене вдома задзвонив телефон. Я взяв слухавку. З’ясувалося, що жінка неправильно набрала номер. Пригадую, я й тоді пожартував з незнайомкою, розмовляли хвилин десять, але попрощались так, що ні я, ні вона не поцікавились одне одним. А голос зачаївся у пам’яті. Взагалі я багато чого можу забути, але голоси запам’ятовую мимоволі. Це ми — люди міняємося, а наші голоси — ніколи.
І ось через стільки років знову чую колись уже почутий в слухавці голос. Ні, таке в житті не трапляється, а якщо й трапляється, то раз на мільйон випадків.
Я розхвилювався.
— Пані… Пані… Ви, бува, не із Сухумі?
— Із Сухумі, — почувся по паузі розгублений голос.
— Пані… Колись давно, ми з вами розмовляли отак по телефону. Правда, цілком випадково… В Сухумі.
Слухавка замовкла.
— Невже? — долинуло до мене через деякий час.
— Так, так, це я…
На цьому зв’язок урвався. Що я тільки не робив: то набирав ті перші цифри телефону мого друга і довго вслухався в шипіння слухавки, то дзвонив за зовсім іншим номером, та дарма — загубив я таємничий голос.