Після війни мріялось: поїду кудись, осяду в далеких краях, але де, в яких? Куди втечеш від усього цього? Як полишиш цю пісню? Вона ж частина твого болю, то спів усієї Грузії, музика підземних переходів, гімн осиротілих душ, героїчна симфонія наших безрадісних днів! Замість всенародної байдужості їй потрібне тепло твоєї душі. Вона вимагає його від кожного з нас, ми всі винні перед цією піснею — і як ти її зрадиш? Це ж однаково, що покинути хвору сирітку!
«Дарі-дурі» — це та пісня, в якій разом із голосом співака чути й голоси приречених. Хоча інколи веселою здається вона…
Біля театру Ахметелі
Війна щойно закінчилася.
Зима. Мороз.
Майже північ. На вулицях лише деінде блимають ліхтарі. Затримався в гостях і тепер швидко крокує Мераб, поспішає, хоче встигнути на метро. Ось-ось він перетне майдан, скоротить шлях і опиниться біля театру Ахметелі. Звідти до метро шапкою докинути, за п’ять хвилин до дванадцятої він буде там.
Раптом хтось торкається його плеча.
— Не озирайся, бо прикінчу! — І він відчуває на шиї холодне лезо ножа.
— Знімай куртку! — наказує вже інший, басовитий голос.
Що робити? Їх двоє, а може, й троє. Не подужає. Та й ножем безжально тиснуть на горлянку.
Чиясь рука «допомагає» йому зняти шкіряну куртку.
— Не озирайся! — знову попереджають.
Вони обшукують кишені куртки, дістають гроші, папери. Запалюють сірник.
— Ва-а, біженець! — каже один іншому. — До того ж — із Гагри… Прочитай.
Потім, лише на мить, западає тиша.
— Ти справді біженець? — запитує Мераба басовитий голос, — ця ксива справжня?
Мераб мовчить.
— Ти що, язика проковтнув? Скажи, ти — біженець?
Мераб ствердно киває головою.
Потім знову западає тиша.
— Гаразд, повертайся до нас обличчям, — знову чути басовитий голос.
Тієї ж миті прибирають ніж.
Мераб поволі повертається.
Перед ним двоє його ровесників. Один тримає в руках його куртку, інший — гроші й папери.
— Одягай! — Мерабу подають куртку, а потім повертають і купони, і документи.
Стоять і роздивляються один одного.
— Не ходи так пізно, хтозна, на кого натрапиш, — тихо каже прощаючись той, із басовитим голосом. Тепер голос у нього зовсім інакший, доброзичливіший.
— На все добре!
— Бувайте!
Мераб продовжує шлях. За кілька хвилин він уже біля метро. Підземка ще працює.
Виходить на «Грмагеле». Там він у родича квартирує.
Зайшовши в дім, він не промовляє жодного слова, падає навзнак на ліжко, прикриває голову подушкою і ридма ридає беззвучно.
Смерть мавпи
Зима дев’яносто четвертого. Сидимо у вагоні метро, поїзд застряг посередині тунелю — чекаємо, коли відновиться струм. Хтось запалює запальничку і в кутку вагона ллється бліде, жовтаве світло.
Поруч зі мною сидять двоє хлопців років двадцяти. Один іншому розповідає:
— Після падіння Сухумі нас перевели в Очамчире, і я воював біля Таміші. Тоді у мене була одна мавпа, ось така, — він розводить руками і показує розмір. Паском припнута сиділа вона у мене на плечі, швидко приручилася, їла фрукти, горіхи, цукерки. Вночі я прив’язував її до дерева і вона спала на гілці. Одного разу вранці прокинувся і бачу: впала з дерева моя мавпа і висить на паску… Ось так вона висіла — хлопець показує позу загиблої мавпи. А інший сміється.
Під час війни дехто з бійців розважався мавпами із Сухумського розплідника, і інших розважав. Мавпа, про яку хлопець розповів, напевне, була макакою. Макаки — маленькі, непосидючі, веселі мавпи, люблять гратися, мають дуже виразні очі та міміку, одразу звикають до людини, можливо, й через те, що дуже на нас схожі…
Запальничка гасне, струму ще нема, у вагоні темно.
Хлопці розмовляють вже про інше, але я їх не слухаю, перед очима у мене удушена мавпа, що висить на тонкому паску. Навіть ніби бачу, як погойдує її охололе тіло ранковий вітерець і як запитує вона кожного з нас безмежно здивованим, дитячим обличчям і розплющеними очима: скажіть, будь ласка, що з нами коїться… Поясніть, як зі мною таке сталося…
Нарешті з’являється струм, рушає з місця потяг, і я з запізненням повертаюсь додому.
Останнім часом дивні речі трапляються зі мною — засмучуюсь через найменшу дрібницю, а потім цілими днями ходжу з важким серцем.