Головне, що є море,
Хвилі якого здіймаються до неба
Синім благанням,
Стають хмарами
І потім
Мовчанням білого снігу
Повертаються у місто.
Щоб хтось сказав:
«Є сніг, і це — головне!»
Замальовки
* * *
Медуза — клаптик сну,
Зримий подих незримого.
* * *
Горить деревина,
Летять до неба дуби.
* * *
Голуб — крихітний ранок.
* * *
Із чорних очей полів
Тече кінь.
Осінній вирій
…І далекі крапки
Спокійно малюють величезну пташку,
Яка прощається з вицвілим небом…
Настрій
Коли побачив краплю,
Що впала з гілки,
Згадав тебе,
А коли побачив тебе,
Згадав краплю,
Що впала з гілки.
«Ні. Це не очі,..»
Ні. Це не очі,
А рани —
Омиті сіллю моря.
Ні, це не погляд,
А благання —
Безмовне і принижене.
Ні, це не мовчання,
А плач —
В обіймах з тишею, як із мамою.
Ні, це не слова,
А вуста твої —
Стомлені птахи.
Акорди
* * *
Море несподівано відкрило нам
Обрій та евкаліпт — хрест небесний,
Що стоїть на могилі смерті…
А годинник мовчав про це.
* * *
Вистрелили в птаха, і зойкнула
закривавлена зима,
листя — зблідлі вуста невидимого —
припало до землі…
у високій траві забуття застогнав
погляд твій,
Маріє…
* * *
Її поцілунки сховали — дивні боги.
Невже помирає людина?
Це ч а с вигадав небіжчика.
* * *
Час від часу я і вино шепочемось
З людиною, яку всі вважають
давно померлою.
* * *
«Головне не поспішати», —
Багато хто думав так,
перш ніж потонути.
* * *
На смерть гадюки була схожа та ніч —
Жахлива і жалюгідна.
* * *
Далеко-далеко пішов мій друг,
Дзвоником мовчання дзвенить…
Ось і сьогодні гукає мене.
Та тільки як губи мої кажуть про це,
Дивовижно, як рука моя пише про це,
Коли усміхом моєї дитини
Починається кожен мій ранок.
Сухумі
Сьогодні ти такий скорботний,
Що я сумніваюсь — чи впізнають тебе
Великі міста,
Що звикли до гомону твоїх вулиць,
До твоїх усміхнених днів
І ночей з розпатланим волоссям, —
Ні, не повірити їм у твою печаль.
Попеляста набережна
Скоцюрбилась і схилилась, ніби
Чайка з підбитим крилом,
І мовчки мокне
Під попелястим дощем,
І дивний приблуда-туман:
То він пливе далі в море.
То тулиться ближче до гір.
Ллє нескінченний дощ
Над твоїми сумними садами,
Він просочується в кав’ярні,
Гніздиться в келиху вина,
Таїться в мовчанні філіжанки кави,
Тривожить музику.
Обважніле море
Грузне в собі,
Ніби старий,
Затамувавши довгі думки.
Монотонно погойдується
Корабель порожнього порту.
Сумні і твої рекламні щити,
Вони змінили барвисті кольори своїх літер
І змішують їх з попелом дощу.
Кепські сьогодні твої справи —
Замість людських розмов
У твоїх телефонах
Чути незнайомі голоси
Далеких океанів.
Двері твої ліниво відчиняються
І знову зачиняються,
Як повіки людини, що дрімає.
Деінде помітиш
Продавців насіння,
Котрі цілий день
Продають
І самі ж купують
Твій вигляд сумний.
Усамітнившись, стоїте —
Ти і дощ —
І голубите один одного,
Ніби двоє закоханих у порту
Перед розлукою…
Отаким я і люблю тебе,
В такі-то дні ти і повертаєшся до себе,
Явивши істинне своє обличчя.
І цілий день
Мені страшно вимовити слово,
Щоб не налякати цей дощ,
Щоб він не розсіявся,
Щоб ти не щез.