«Ніби стомлену ікону...»
Ніби стомлену ікону
Ніжно голубить рука —
І гудуть дзвони, гудуть…
Жінка, що вийшла з вогняного моря,
Лежить мертвою в променях ланів —
І гудуть дзвони, гудуть…
Лише самотня дзвіниця
Забутої каплички
Чує голоси далеких зір —
І гудуть дзвони…
І ніяк не зізнатися собі,
Що знову, як і колись,
В тебе болять очі, відлетілі, ніжні, —
І гудуть дзвони, гудуть…
«Часом слова-мімікрії...»
Часом слова-мімікрії
Блукають папірцями
І прочитують їх тільки пальці
Дерево
Висохла його ріка,
Його листя розділило небо,
Його час промайнув
І все ж, стражденне,
Воно стоїть перед вами і чекає,
Стоїть ображене і чекає,
Чекає ріку, яка давно пересохла.
Квітень на папері
З різних країн і різних часів
Переселились на цю сторінку
Чоловіки і жінки,
Діти й старі.
Друзі й вороги, знайомі й незнайомі.
І ніби в чарівному люстерці —
Кружляють вони і кружляють,
Кружляють біля самісіньких пальців,
Які тримають сторінку,
Тануть вони в нашому погляді.
Живуть у нашому диханні,
Нашим голосом і нашими очима
Вітаються один з одним…
І коли старанно вслухатися — навіть співають.
«Інколи в мені хтось,..»
Інколи в мені хтось,
Ніби віддалене відлуння,
Шепоче зніченим голосом,
Який чути лише мені:
«Ще довго житиме в тобі
Маятник сумнівів,
Котрий хитається між:
«Кохаю — не кохаю,
Слід насмілитися — не варто,
Заспівати — не заспівати…»
Несподівані благання
Леве, не саджай нас
У незриму клітку,
Коли твою замикаємо.
Ми вмираємо там, де бачимо твої покірні очі,
І в нас вибухає наша кров.
Обережна птахо,
Не зачаровуй це місто,
Не заворожуй очі,
Хай іде власною дорогою,
Хай захлинається в цих кварталах.
А ти, траво,
Благай у людини знайомства з тобою,
У неба — висоти твоєї
І все ж тихцем возвелич
Народження своє.
Біжи, коню, біжи,
В тебе не лишилось навіть рятівної зелені
долин.
Не волай, рибо, на землі
Злийся з вічністю,
Ніби ти не гостювала в нас.
І все ж не смійтеся з нас отак.
З такою усмішкою не виглядайте нас,
Останні сльози вовка.
Запізніле чекання
Засудив я свої очі
І заплющив їх
Бо вічно скорочували
Вони мій час
Але не відстань
Спрямовану до тебе
Засудив я вуха свої
Адже завжди зраджували мене
І у вирі безлічі голосів
Рідко дослухались до твого голосу
Засудив свій язик
І замовк
Язик — дурний брехун
Який весь час повторював
Слова розуму
А не серця
Засудив я руки свої
І склав їх на грудях
Тому що вони
Догоджали мені
Якого я не любив
Ба, навіть більше —
Часом ненавидів
І ось уже рік
Так лежу і чекаю
Твоєї всепрощаючої посмішки
Як воскресіння
«Шкода людини...»