Шкода людини
Яка в новорічну ніч
Зітхне з полегшенням —
Минулого року померла мати
«Спокійно майорить мій стяг на бéрезі...»
Спокійно майорить мій стяг на бéрезі
Але його ніхто не бачить
Тому що він синій як море
І помаранчевий як сонце
Червоний як мак
Прозорий як повітря
І там де намальовані на ньому
Дерево
Гора
Хмара
Або місто
Насправді шелестить дерево
Стоїть гора
Хмара летить по небу
І шумує моє місто
І ніхто не сумнівається
Що все це
І ще багато чого
На чому розпливається погляд людини —
Мій стяг що майорить на вітру
Спокійний
Вічний
Смерть зірки
Вона впала на хмару
Потім на дах будинку
Пробила стелю
Тоді впала
На заснулий папір
Випалила його
І раптом
Щезла
Час надійшов
І та випалена цятка
Тепер
Моє серце
Мрія
Бути б мені скелею
(якій все за іграшку)
І цілісінький день
Безтурботно розсікати водоспад
Знайома фінікова пальма на сухумській набережній
Вона — гніздо незліченних вітрів.
До неї линуть далекі дороги,
Промені морів її голублять,
І мандрівник, повертаючись з далеких мандрів,
Спішить її спіймати
Голодним поглядом…
Її листя — хвиля небес,
І дихає вона
Ніби єдина
Хвиля Всесвіту.
А гості повторюють з подивом:
«Як це так — на батьківщині винограду
Живе й фінікова пальма?..»
А вона — смілива і вільна.
Грає на вітру,
Шелестить, співає,
З посвистом летить разом
З космічними вітрами
Від світанку до світанку…
Ранками і вечорами,
Коли бамкають великі дзигарі на площі,
І обережно шепоче блакитне повітря,
Вона голубить Сухумі…
О, вона ,
Зі скуйовдженим волоссям,
Засмагла,
Повна чар.
Спробуй не закохатися…
Навесні, як і решта дерев,
Вона широко розплющує очі,
Та слід сказати, вона
І взимку шаруділа зеленим листям.
Улітку, коли росте
Листя дерев,
Вона набагато перевищує
Власне тіло.
Восени вона стає
Матір’ю самій собі —
Порушується її спокій,
І зраджує її власний плід, —
Душа сяє свічкою
І скликає птахів.
Восени вона народжується
Знову,
Та все ж найкраще
Вона живе взимку,
Тому що воює з холодом,
Тобто сама з собою.
Коли
Підступає весна
І завершується час великого кола,
Вона все така ж зелена.
Як і взимку була.
Хилитанням,
пурханням
і шелестінням
Вона мандрує,
Мандрує,
Вона мандрує…
О Боже, вона —
З розкуйовдженим волоссям,
Засмагла,
Повна чарів…
І я, напевне, закохаюсь…
Часом, коли
В розташованій під нею кав’ярні
Набридає слухати
Старі плітки:
Про письменників з великих столиць
Або про розподіл квартир
Про проблеми чистої води
Або про літаючі тарілки,
Про призначення
Або звільнення,
Про футбол
Або про державні конфлікти,
Про минуле
Або про майбутнє,
Про початок або кінець, —
Я заплющую очі,
Ніби мені вельми приємно
Пити каву незрозумілого смаку,
І слухати, молячись,
Говорю тобі, фінікова пальмо:
Моя вірна Сухумчанко,
Що трапиться, коли хоч раз
Ти візьмеш мене в свої мандри,
Віддаси мені своє листя-крила
І поділишся зі мною
Кров’ю свого світанку?..
І щоб ніхто не здогадався,
Я робив би вигляд, ніби сиджу на місці,
А насправді літав би
Від весни — до весни,
Від очікування — до очікування,
Від зустрічі — до зустрічі,
Від континенту — до континенту,
Від океану — до океану,
Точно так, як ти вмієш, Сухумчанко,
Хилитанням,
пурханням
і шелестінням…