Цього Килинка не годна витерпіти, тому по «Добридню» й питає:
— Чого це ви, дівчата, ніколи нічого не привезете в цю лавку? І люди щось би купили, і вам би гроші йшли…
Аж синя від холоду Сонька перестає притупувати і каже гостро через прилавок:
— Не пхайте, бабо носа, до чужого проса. Лучче б в такий мороз на печі сиділи… А то… он Зіня з району дзвонила, що наче бабу Дезю параліч розбив чи й доживе до вечора…
Від Соньчиних слів Келю наче водою крижаною злило, аж наче в голові запекло:
Не може бути… Дезя ж наймолодша серед них… а вже… не вернеться зі свого вирію… що ж це робиться, Господочку?..
І стає Килинці так страшно від тої думки, що вже ніхто з її подружок не повернеться в село, стає так одиноко, хоч самій у той вирій лети…
Не встигла Келя думу ту пекучу додумати, як вислизнула з-під її ніг земля, і щось схоже на крила підхопило її благеньке тіло і понесло вгору, туди, де нема зими, де вічно тепло і сонячно, де у білих ваннах і голубих морях, як русалки, хлюпочуться її товаришки — дівчата з рільничої, помахуючи їй руками, як одна — молоді і веселі-веселі…
Летить Келя — Килинка і не чує як із засніженої землі гукав її переляканим Соньчиним голосом голова Тадейович:
— Ой, що ж це ви, Филимоновна?! Люди — з вирію, а ви — у вирій?!!
Але Килина Филимонівна не озивалася, бо була високо, бо дуже вже їй не терпілося скоріше до вирію долетіти.
1998 рік