Якби ми мали тіні, вони ставали би довшими, і ми могли б використовувати їх, принаймні, щоб рухатися у визначеному напрямку, подумав він, – але вони не мали тіней. Не у високій траві. Він поглянув на годинника і не виказав особливого здивування, коли помітив, що той зупинився, навіть попри те, що був оснащений автопідзаводом. Його зупинила трава. Кел був певний цього. Невідома згубна енергія в заростях; якесь паранормальне «Межове»[36] лайно.
Тільки-но пробило о пів на котрусь, як Беккі почала схлипувати.
– Бек? Бек?
– Я маю відпочити, Келе. Я повинна сісти. Я така спрагла. І у мене почалися судоми.
– Перейми?
– Гадаю, що так. О Господи, що робити, якщо у мене станеться викидень у цьому довбаному полі?
– Просто сиди, де сидиш, – сказав він. – Вони минуться.
– Спасибі, док, я сидітиму… – Тиша. А потім вона почала кричати. – Відійди від мене! Забирайся геть! НЕ ТОРКАЙСЯ МЕНЕ!
Кел, наразі занадто втомлений для бігу, помчав не зважаючи ні на що.
. . .
Навіть у шоковому й нажаханому стані Беккі знала, хто мав бути цей божевільний, що розкидав траву і постав перед нею. На ньому був туристичний одяг – «до́кери»[37] та вкриті згустками бруду «бейс-віджа́ни»[38]. Однак особливо його видавала футболка. Хоч та й була вимазана брудом і покрита темно-бордовою кіркою – майже напевно із засохлої крові, – вона усе ж розрізнила зображення клубка ниток, схожих на спагеті, і знала, що над ним було надруковано: найбільший у світі мотузяний моток, місто кевкер, штат канзас. Хіба схожа футболка не була акуратно складена в її власній валізі?
Татусь малюка. Повстав із багна та трави.
– Відійди від мене! – Вона схопилася на ноги, руками обхопивши живіт. – Забирайся геть! НЕ ТОРКАЙСЯ МЕНЕ!
Татусь посміхнувся. Його щоки були неголені, губи червоні.
– Заспокойся. Хочеш звідси вибратися? Це легко.
Вона дивилася на нього з відкритим ротом. Кричав Кел, проте на дану мить вона залишила його без уваги.
– Якби ти міг вибратися, – мовила вона, – тебе тут вже не було б.
Він хихикнув.
– Правильна думка. Неправильний висновок. Я саме збирався повернути собі мого хлопчика. Вже відшукав дружину. Хочеш з нею зустрітися?
Вона не відповіла.
– Ну, що ж, нехай буде й так, – сказав він і одвернувся від неї. Потім рушив у зарості. Незабаром він зникне так само, як зник її брат, – і Беккі відчула укол паніки. Він явно втратив розум – варто було лиш зазирнути йому у вічі або послухати його репліки, аби упевнитися у цьому, – однак він був людиною.
Він зупинився й обернувся, усміхнувшись.
– Забув представитись. Моя вина. Звусь Россом Гумбольтом. Заробляю на серйозних оборудках з нерухомістю. В Пукіпсі[39]. Маю дружину Наталі. Хлопченя Тобіна. Миле дитя! Розумне! Ти в нас – Беккі. Маєш брата – Кела. Останній шанс, Беккі. Підеш зі мною або загинеш. – Його очі опустилися на її животик. – Разом з малям.
Не вір йому.
Вона не вірила, але усе одно пішла слідом за ним. На безпечній відстані, як вона сподівалася.
– Ти ж і сам до пуття не знаєш, куди ідеш.
– Беккі? Беккі! – Кел. Але здалеку. Десь із Північної Дакоти. Можливо, з Манітоби. Вона вважала, що слід було б відповісти, але занадто дерло в горлі.
– Я так само, як і ви двоє, блукав у траві, – сказав він. – Більше не блукаю. Бо поцілував камінь. – Він окинув її коротким поглядом своїх лукавих, навіжених очей. – І обійняв його. Вжжжж. Згодом ти все побачиш. Усіх тих танцюючих чоловічків. Побачиш все. Ясно, як в божий день. Назад до дороги? Тільки прямо! Наш курс – повний уперед! Дружина знаходиться десь тут. Ти повинна познайомитися з нею. Вона моя лебідонька. Готує кращий «мартіні» в усій Америці. Жив собі парубчина Мак-Суїні, якому вилився джин на – агм-гм! – Просто, завдяки вихованню, він додав туди вермуту. Гадаю, решту ти знаєш. – Він підморгнув їй.
В середній школі Беккі відвідувала гімнастичний зал, де проводилися факультативні заняття з так званого Самозахисту для Молодих Панянок. Тепер вона спробувала пригадати прийоми, але не змогла. Єдине, що вона пригадала…
На дні правої кишені її шортів був брелок. Найдовший і найтовстіший ключ відчиняв вхідні двері будинку, в якому виросли вони з братом. Вона відокремила його від інших і затисла між першими двома пальцями руки.
– Ось і вона! – весело оголосив Росс Гумбольт, розсуваючи високу траву обома руками, мов дослідник в комусь старому фільмі. – Привітайся, Наталі! Ця молода панна скоро народить мале створіннячко!