За[40] розведеними ним кущами трави була розбризкана кров, і Беккі хотіла зупинитися, але ноги несли її уперед, і він навіть відступив трохи вбік – наче в одному з тих старих фільмів, де ввічливий кавалер каже Тільки після тебе, лялечко, і вони входять до шикарного нічного клубу, де грає джазовий ансамбль; однак це був ніякий не шикарний нічний клуб, це був прибитий донизу кущ трави, де Наталі Гумбольт, якщо саме так звали цю жінку, лежала вся скручена, з виряченими очима, і з задертою сукнею, під якою виднілися великі, глибокі червоні розідрані рани на її стегнах, і Беккі здогадалася, вона знала тепер, чому Росс Гумбольт з Пукіпсі мав такі червоні губи, і чому одна рука в Наталі була вирвана із плеча й лежала на відстані десяти футів[41] від тіла у прибитій траві, що вже пружно стала підійматися вгору, а на руці знову були такі ж великі, глибокі червоні рани, і те червоне було вологим, тому що… тому що…
Тому що вона померла незадовго до цього, подумала Беккі. Ми чули, як вона кричить. Ми чули, як вона помирає.
– Наша родина затрималася тут на якийсь час, – сказав Росс Гумбольт компанійським, довірливим тоном, тоді як його забруднені травою пальці стислися на шиї Беккі. Він гикнув. – Народ стає іноді таким голодним. Ані тобі МакДональдса довкола! Нє-а. Можна пити воду, яка проступає на ґрунті – з піском, жахливу, гидотно теплу, яка з часом стає ніби й нічого, – та тільки ми затрималися тут на цілі дні. Тепер я ситий, щоправда. Наївсь під зав’язку. – Його закривавлені губи опустилися до її вушних раковин, а його щетиниста борода шкребла їй шкіру, тоді як він шепотів: – Хочеш побачити камінь? Хочеш лежати на ньому голою і відчувати мене в собі, під хороводом зірок, в той час як трава співатиме наші імена? Поезія, га?
Вона спробувала втягнути на повні груди повітря, щоб закричати, але дихальні шляхи були перекриті. Раптово її легеням жахливо забракло повітря. Він вдавлював пальці їй у шию, розчавлюючи м’язи, сухожилля, м’які тканини. Росс Гумбольт посміхнувся. Його зуби були вимазані у червоне, а язик мав жовто-зелений колір. Його дихання відгонило запахом крові… а також свіжоскошеним газоном.
– Трава має що тобі розказати. Тобі просто треба навчитися слухати. Тобі треба навчитися мови Високого Бур’яну, солоденька. Камінь знає. Ти збагнеш усе, коли побачиш його. Протягом двох днів я дізнався від каменя більше, аніж під час двадцятирічного навчання.
Він тягнув її назад, і її спина вигнулася дугою. Вона похилилася, як тендітна билинка на вітрі. Його зелений подих знову хлинув їй у обличчя.
– Двадцять років навчання, і вони призначають мене на вечірню зміну[42], – сказав він і засміявся. – Трохи доброго старого року, чи не так? Ділан. Боже Дитя. Бард із Гіббінґу[43] – я не жартую[44]. Я ось що тобі скажу. Булижник в центрі цього поля – це і є добрий старий рок, але голодний рок[45]. Він працював у другу зміну ще до того, як червоношкірі вийшли полювати на Рівнини Осе́йдж[46], працював відтоді, як льодовики принесли його сюди під час останнього Крижаного періоду, і ох, дівчинко, він такий голодний, що це просто пиздець.
Їй кортіло врізати коліном йому по яйцях, однак для цього треба було докласти занадто багато зусиль. Щонайбільше – вона спромоглася підняти ногу на кілька дюймів, після чого м’яко опустила її назад. Підняла ногу і опустила. Підняла і опустила. Здавалося, що вона тупає п’ято́ю уповільненими рухами, наче кінь, що очікує дозволу залишити стійло.
Сузір’я чорних та сріблястих іскор вибухнули з країв її зору. Хороводи зірок, подумала вона. Було захоплююче спостерігати за народженням і загибеллю нових всесвітів, за тим, як вони загораються і потухають. Беккі здогадувалася, що скоро так само має потухнути і вона. Це навіть не здавалося чимось жахливим. Заходи для порятунку були зайвими.
Кел вигукував її ім’я зі страшенної далечі. Якщо раніше він знаходився в Манітобі, то наразі перебував на дні Манітобської штольні.
Її рука стисла кільце для ключів, що були у кишені. Зубці деяких із них увігналися їй у долоню. Вгризлися.
– Кров це чудово, а сльози – ще краще, – сказав Росс. – Голодному старому каменю вони сподобаються. І коли я виїбу тебе на ньому, він отримає одне й друге. Але діяти треба швидко. Не хочу займатися цим перед дитиною. Ми баптисти. – Його дихання смерділо.
Вона вийняла руку з кишені – кінець ключа від її будинку стирчав між її вказівним та середнім пальцями – і ткнула кулаком в обличчя Росса Гумбольта. Вона лише хотіла відштовхнути його рота геть, не бажаючи, щоб він дихав на неї, не бажаючи відчувати зелений сморід надалі. Її рука ослабла, зробившись мов ватяною, і удар вийшов млявий, майже грайливий – утім ключ зачепив його під лівим оком і донизу пропоров щоку, утворивши кособоку криваву лінію.