Він перевернув сірникову коробку в руці, обмацуючи м’який картон.
Спали поле, промовив він подумки. Спали блядське поле. Висока трава спалахне як солома, аби тільки дати їй полум’я.
Він практично побачив перед собою річку палаючої трави, іскри та клапті підсмаженого бур’яну, плаваючі в повітрі. Мислений образ був настільки сильний, що він міг закрити очі і майже відчути той запах – де в чому навіть благотво́рний запах диму від спалювання рослин о пізній літній порі.
А що як вогонь обернеться проти нього? Що як він спіткає Беккі десь там? Що як вона буде непритомна і прокинеться від смороду горіння власного волосся?
Ні. Беккі в цей час буде далі. Він буде далі. Його ідея полягала в тому, що він мусить завдати болю траві, показати їй, що він не братиме більше участі в цьому лайні, і тоді вона дозволить йому – дозволить їм обом – піти. Щоразу, коли віхоть трави погладжував йому щоку, він відчував, що вона дразнить його, забавляється з ним.
Він піднявся на ниючі болем ноги і став вискубувати траву. Стебла трави були жорсткі, мов старі вірьовки, жорсткі і гострі, і ранили йому руки, але він вирвав декілька найслабших, і зім’яв їх у сніп, і опустився перед ним на коліна – істинно грішник на покаянні перед особистим вівтарем. Він зірвав випадкового сірника, приклав його до смужки «запалювання», прикрив верхнім клапаном, щоб утримати його на місці, й смикнув. Спалахнув вогонь. Його обличчя було близько, тому він вдихнув пекучий по́дув сірки.
Стебла були щільно наповнені соком та обважнілі від крапель роси, що ніколи не висихала, і сірник згас тільки-но торкнувшись мокрої трави.
Коли він запалив наступного, його рука тремтіла.
Торкнувшись трави, сірник прошипів і знову згас. Хіба Джек Лондон не написав про це оповідання?[54]
Ще один. Ще один. Кожен сірник курівсь масним димком вже скоро після того, як торкався вологої рослинності. А один не протримався навіть до трави і фукнув на легкому вітерцю невдовзі після того, як загорівся.
Насамкінець, коли залишилося усього шість сірників, від запалив один, а потім, у відчаї, наблизив його до коробки. Паперова обкладинка зайнялася гарячим білим спалахом, і він кинув її у гніздо присмаленої, однак і досі вологої трави. На мить у верхівці цієї купи жовто-зелених бур’янів оселивсь вогонь, і догори здійнявся довгий, яскравий язик полум’я.
Відтак сірникова коробка пропалила отвір у траві й, упавши в бруд, погасла.
В хворому, загрозливому стані відчаю він ко́пнув купу ногою. Це був єдиний спосіб утриматися від плачу.
Угамувавшись, він сів, заплющив очі і знову опустив чоло на коліна. Він втомився і хотів відпочити, хотів лягти на спину й дивитися, як з’являтимуться зірки. Водночас він не бажав опуститися у болото, не бажав, щоб бруд потрапив йому у волосся, або щоб болотом просякла задня частина його сорочки. На ньому і без того було вдосталь бруду. Його голі ноги були помережані внаслідок прочуханки, що йому дісталася від гострих країв трави. Він вирішив, що йому варто спробувати знову піти до дороги – перш ніж світло повністю зникне – але сил навряд чи вистачить хоча б на те, щоб просто підвестися.
Зрештою, він таки піднявся – зробити це його змусив звук автосигналізації, що долинув здалеку. Але не просто якої-небудь автосигналізації, ні. Конкретно ця спрацювала не з віу-віу-віу, притаманним для більшості із них; ця спрацювала, видаючи ВИЩАННЯ-гудок, ВИЩАННЯ-гудок, ВИЩАННЯ-гудок. На скільки він знав, тільки старі Мазди отак «вищали-сигналили» і блимали фарами у такт, коли їх намагалися зламати.
Зовсім як та, що нею вони з Беккі вирушили перетинати країну.
ВИЩАННЯ-гудок, ВИЩАННЯ-гудок, ВИЩАННЯ-гудок.
Попри втому в ногах, він підхопився. Дорога знову наблизилася (не те щоб це мало значення) і – так, він міг бачити пару миготливих фар. Побаченого було не багато, але цілком вистачало, аби зрозуміти, що́ відбувається. Безперечно, люди на цій ділянці шосе мали знати все про поле високої трави навпроти церкви та непрацюючого кегельбану. Вони знали, що своїх власних дітей треба тримати на безпечній стороні дороги. І коли випадковий турист чув крики про допомогу і зникав у високій траві, вирішуючи погратися в Доброго Самаритянина, місцеві навідувалися до машин і забирали усе, що вважали вартим уваги.
Вони, либонь, люблять це старе поле. І бояться його. І поклоняються йому. І…
Він спробував перервати послідовність логічних висновків, але не зміг.
І приносять йому в жертву. Здобич, що її вони знаходять в багажниках і бардачках? Лише невеличкий бонус.