Він потребував товариства Беккі. Господи, як він потребував товариства Беккі. І о Господи, як він потребував їжі. Він не міг вирішити, чого він потребував більше.
– Беккі? Беккі?
Жодної відповіді. Над головою тепер мерехтіли зорі.
Кел упав на коліна, притис руки до болотистої землі і сьорбнув із заглиблення воду. Він випив її, намагаючись відфільтровувати крізь зуби піщинки. Якби Беккі була зі мною, ми могли б щось придумати. Я знаю, нам би вдалося. Тому що Айк і Майк, в них однакові думки.
Він сьорбнув ще води, цього разу забувши процідити її, а отже, проковтнув багато піску. До того ж іще щось вертке. Комаху чи, може, дрібного черв’ячка. Ну то й що? Це ж був білок, чи не так?
– Мені ніколи її не знайти, – вимовив Кел, втупившись поглядом на потемнілу траву, що гойдалася перед ним. – Тому що ти мені не дозволиш, адже так? Ти розділяєш люблячих людей, я правий? Таке твоє Завдання Номер Один, правда ж? Ми просто кружлятимемо і кружлятимемо довкола, гукаючи один одного, аж доки остаточно утратимо розум.
Залишався той виняток, що Беккі припинила гукати. Як і Дивакувата Матуся, Беккі зник…
– Цього не повинно було трапитись, – сказав дитячий чистий голос.
Кел різко повернув голову. Поряд стояв хлопчик в забризканому болотом одязі. Він мав виснажене й брудне обличчя. В одній руці він тримав за жовту лапку мертву ворону.
– Тобін? – прошепотів Кел.
– Це я. – Хлопчик підняв ворону до рота і зарився обличчям в пташине черево. Затріскотіло пір’я. Ворона закивала мертвою головою, ніби промовляючи: Правильно робиш, вгризайся глибше, скуштуй нарешті мого м’ясця.
За інших обставин Кел міг би сказати, що він занадто втомився, щоб підвестися після останнього стрибка, втім страх диктує власні правила, і він підхопився знову без зайвих слів. Він висмикнув з брудних рук хлопчика ворону, так і не розгледівши до пуття нутрощів, що вивалилися з її дірявого черева. Але таки помітив перо, що прилипло в кутику хлопчикового рота. Він добре його бачив навіть у сутінках, що настали довкола.
– Не можна це їсти! Господи, малий! Ти що, здурів?
– Не здурів, Капітане Келе, просто зголоднів. Та й ворони непогані. Фредді я взагалі ніколи не зміг би з’їсти. Я любив його, бачиш. Тато з’їв трохи, але я не наважився. Звичайно, тоді я ще не торкнувся каменя. Коли торкаєшся каменя – немов, обіймаєш його – ти можеш бачити. Дізнає́шся більше. Хоча стаєш голоднішим. І як каже мій тато, чоловік – це м’ясо, а чоловік повинен щось їсти[55]. Після того, як ми ходили до каменя, ми розділилися, але він сказав, що ми зможемо знайти один одного знову в будь-який час, коли схочемо.
Кел перепинив малюка, повертаючись у розмові назад.
– Фредді?
– Він був наш «золотистий». Чудово ловив фризбі. Так само, як той пес на ТБ. Тут легше знайти когось, коли цей хтось мертвий. Поле не переміщує мертвих довкола. – Його очі блищали у сутінках, і він спостерігав за покаліченим вороном, котрого й досі тримав Кел. – Гадаю, більшість птахів тримається подалі від трави. Я думаю, вони знають, і діляться цим між собою. Але дехто не слухає. Припускаю, що ворони нехтують цим найбільше, тому що мертвих ворон тут є вдосталь. Прогуляйся довкруги якийсь час, і ти знайдеш їх.
Кел сказав:
– Тобіне, ти навмисне заманив нас сюди? Скажи мені. Я не гніватимуся. Твій батько змусив тебе зробити це, я впевнений.
– Ми почули, що хтось кричить. Дівчинка. Вона повідомила, що загубилася. Ось як ми сюди потрапили. Ось як це працює. – Він зробив паузу. – Я певен, мій тато убив твою сестру.
– Звідки ти знаєш, що вона моя сестра?
– Камінь, – просто сказав він. – Камінь вчить тебе чути траву, а висока трава знає все.
– У такому разі ти маєш знати, мертва вона чи ні.
– Я міг би дізнатися для тебе, – сказав Тобін. – Ні. Я можу вчинити навіть краще. Я можу показати тобі. Хочеш піти подивитися? Хочеш упевнитися щодо сестри? Ходімо. Йди слідом за мною.
Не дочекавшись відповіді, малюк повернувся і пішов у траву. Кел покинув мертву ворону і квапливо пішов позаду, не бажаючи втрачати його з поля зору ані на мить. Якщо він втратить його, він може блукати вічно, не знаходячи його знову. Я не гніватимуся, сказав він Тобінові, але він гнівався. Неабияк гнівався. Не настільки, щоб убити дитину, звісно ж, ні (ймовірно, звісно ж, ні), але в будь-якому разі він не збирався дозволити малому козликові-зраднику[56] зникнути з його прицілу.
Але все ж дозволив, тому що над травою зійшов місяць, роздутий і помаранчевий. Наче вагітний, подумав він, а коли озирнувся, Тобін вже зник. Примусивши утомлені ноги бігти, він проштовхувався через траву, а легені наповнив повітрям для вигуку. І тоді у траві утворився вільний простір, де не треба було більше проштовхуватися. Він опинився на галявині – справжній галявині, а не просто на прибитій додолу траві. Посередині цієї галявини стирчав із землі величезний чорний камінь. Він мав розміри вантажного пікапа, і його зусібіч прикрашали зображення крихітних танцюючих чоловіків, фігури яких утворювалися переважно з простих ліній. Лінії були білими, і здавалося, що малюнки гойдаються, як на поверхні води. Здавалося, що вони рухаються.