Тобін стояв біля каменя, відтак наблизив до нього руку і доторкнувся. Він здригнувся – не від страху, подумав Кел, а від задоволення.
– Хлопчик почувається добре. Давай, Капітане Келе. Спробуй. – Він поманив його кивком голови.
Кел рушив до каменя.
. . .
Автомобільна сигналізація працювала іще якийсь час, а потім змовкла. Звук потрапляв до вух Беккі, але мозок на нього жодним чином не реагував. Вона повзла. Вона робила це не замислюючись. Щоразу, коли у неї виникав новий спазм, вона зупинялася і впиралася лобом в болото, а поперек підіймала угору, мов той правовірний, що навколішки прославляє Аллаха. Коли спазми миналися, вона потроху повзла далі. Вимащене болотом волосся поприлипало їй до обличчя. Її ноги були мокрими від усього того, що витекло з неї. Вона відчувала, що з неї струменить якась рідина, але думала про це не більше, аніж про автосигналізацію. Повзучи, вона облизувала воду з трави, повертаючи голову з боку в бік і висовуючи язика, мов змія, снуп-слуп. Вона робила це не замислюючись.
Зійшов місяць, велетенський і помаранчевий. Вона повернула голову, щоб подивитися на нього, і коли вона це зробила, її схопила найгірша до того часу судома. І ця судома ніяк не проходила. Вона перекинулася на спину і стягнула з себе шорти та трусики. І те й інше наскрізь промокло від чогось темного. Нарешті в її голові сформувалася чітка й послідовна думка, що була мов грім серед ясного неба: Дитина!
Вона лежала на спині у траві із закривавленою білизною навколо щиколоток, з розведеними коліньми і руками на власній промежині. Крізь її пальці вихлюпувалася схожа на соплі рідина. Потім тілом пройшов черговий паралізуючий спазм, і вона відчула щось округле й тверде. Голівка. Її вигин з дивовижною точністю відповідав формі рук. Це була Жюстін (якщо дівчинка) або Бреді (якщо хлопчик). Вона збрехала їм усім про те, що не має певності; вона з першого дня знала, що виховуватиме немовля.
Вона спробувала закричати, але нічого не вийшло; вирвався лише тихий –ххххааааххх – шепіт. Місяць пильнував за нею, наче налите кров’ю око дракона. Вона тужилася так сильно, як тільки могла, її живіт зробивсь твердим мов дошка, а зад уперся в брудну землю. Щось розірвалося. Щось вислизнуло. Щось потрапило їй у руки. Нараз вона вся спорожніла, так спорожніла, – але принаймні її руки були повні.
У червоно-помаранчевому місячному сяйві вона підняла дитину, що вийшла з неї, й подумала: Все в порядку, жінки у всьому світі народжують в полях.
Це була Жюстін.
– Гей, дівчинко, – прохрипіла вона. – У-ух, ти така крихітна.
І така тиха.
. . .
З близької відстані можна було легко зрозуміти, що камінь не із Канзасу. Він мав чорну скляну поверхню, властиву вулканічній породі. Місячне сяйво розливалося райдужним блиском на його кутастій поверхні, виграючи відтінками нефриту й перламутру.
Чоловіки і жінки з ліній трималися за руки і танцювали серед вигнутих хвиль трави.
З відстані восьми кроків здавалося, що вони пропливають просто над самою поверхнею цієї велетенської брили імовірно-не-вулканічного-скла.
З шести кроків здавалося, що вони зависли в підвішеному стані саме під чорною глянцевою поверхнею – як об’єкти, утворені світловими променями – як голограми. Неможливо було тримати їх у фокусі. Неможливо було відвести погляд.
З чотирьох кроків до каменя він міг вже чути його. Камінь стримано гудів – ніби вольфрамова нитка під напругою в лампі. Він не відчував цього – він не знав – однак лівий бік його обличчя почав червоніти, мов від сонячного опіку. Він не відчував тепло взагалі.
Забирайся геть від нього, подумав він, але виявив, що відступати назад надзвичайно важко. Його ноги, здавалося, більше не в змозі були рухатися в зворотному напрямі.
– Я гадав, ти збирався привести мене до Беккі.