– Я казав, що ми збираємося перевірити, чи з нею все гаразд. Ми й перевіряємо. Ми перевіримо це за допомогою каменя.
– Мене не хвилює твій чортів… Мені просто потрібна Беккі.
– Якщо ти торкнешся каменя, то припиниш бути загубленим, – сказав Тобін. – Ти ніколи не станеш загубленим знову. Ти спокутуєшся. Хіба це не здорово? – Він неуважно прибрав чорне перо, яке прилипло в кутику його рота.
– Ні, – сказав Кел. – Не думаю, що це здорово. Я вважав би за краще залишатись загубленим. – Можливо, це був усього-на-всього витвір його уяви, але гудіння, здавалось, ставало дедалі дужчим.
– Жоден не волів би залишатись загубленим, – дружньо сказав хлопчик. – Беккі не хоче бути загубленою. У неї стався викидень. Якщо тобі не вдасться її знайти, гадаю, вона може померти.
– Ти брешеш, – сказав він без будь-якого осуду.
І в той же час поволі наблизився, можливо, іще на півкроку. М’яке, захоплююче світло почало наростати в центрі каменя, позаду тих плаваючих невигадливих фігур… так, ніби вольфрамова нитка, гудіння якої він чув, була вмонтована під поверхнею брили на глибині близько двох футів[57], і хтось повільно підкручував її вгору.
– Не брешу, – сказав хлопчик. – Придивись ближче, і ти зможеш її побачити.
В глибині задимленого кварцового нутра каменя він побачив невиразний обрис людського обличчя. Спершу він подумав, що дивиться на власне відображення. Однак, попри наявну схожість, це був не він. Це була Беккі; її губи розтягнулися в схожій на собачий вишкір гримасі болю. Одна сторона її обличчя була вимазана згустками бруду. На шиї напружились сухожилля.
– Беккі? – сказав він так, ніби вона могла його почути.
Він зробив ще один крок уперед – не міг нічого з собою вдіяти – і нахилився, щоб придивитись. Його долоні були підняті перед ним в свого роду не-йди-далі жесті, але він не відчував, як вони почали покриватися пухирями під впливом того, що випромінював камінь.
Ні, занадто близько, подумав він і спробував кинутися назад, але не зміг відштовхнутися. Натомість його підбори ковзнули так, наче він стояв на вершині насипу із м’якої землі, що раптом осунулася під ним. Однак земля була рівною; він ковзнув уперед, тому що брила володіла ним, вона мала власне тяжіння, і вона притягувала його, як магніт притягує шматочок заліза.
У глибині недосяжного, зубчастого кришталевого ядра великого каменя Беккі відкрила очі і, здавалося, дивилася на нього з подивом і жахом.
Гул набирав обертів у його голові.
Разом з ним набирав сили вітер. Трава металася з боку в бік у нестямі.
В останню мить він усвідомив, що його плоть горіла, а шкіра варилася в неприродному кліматі, утвореному безпосередньо довкола каменя. Торкаючись каменю, він знав – це буде все одно, що покласти долоні на розпечену сковорідку, – і почав кричати…
…відтак зупинився, нараз стиснувши горло і притлумивши в ньому крик.
Брила взагалі не була гаряча. Вона була прохолодна. Вона була благословенно прохолодна, і він приклав до неї обличчя – воістину втомлений мандрівник, який нарешті прибув до місця призначення і отримав омріяний відпочинок.
. . .
Коли Беккі підняла голову, сонце або сходило, або вже заходило, а її живіт болів так, ніби вона видужувала після тижневого кишкового грипу[58]. Вона витерла піт з обличчя тильною стороною руки, піднялася на ноги і вийшла з трави, відразу ж попрямувавши до машини. Вона відчула полегшення, коли виявила, що ключі досі висять в замку запалювання. Беккі поволі виїхала зі стоянки і попрямувала дорогою вгору, ведучи в неквапливому темпі.
Спершу вона не знала, куди їде. Важко було роздумувати про щось інше, крім болю, що накочувався хвилями у черевній порожнині. Іноді біль проявлявся у вигляді притупленої пульсації, ниття перевтомлених м’язів; в решті випадків посилювався без попередження у гострий, якоюсь мірою водянистий біль, що наскрізь пронизував нутрощі і обпалював їй промежину. Її обличчя пашіло немов у гарячці, і навіть їзда з опущеними вікнами не охолоджувала її.
Тепер наближався вечір, і вмираючий день пахнув свіжоскошеними газонами та барбекю, що смажилося на задніх дворах, і дівчата приготувалися іти на побачення або бейсбол під ліхтарями. Сонце роздулося краплею крові на горизонті, і вона котилася вулицями Дарему, штат Нью-Гемпшир, в тьмяній червоній заграві. Вона пропливла повз Парк Стрехемського Пагорбу, де бігала зі своєю трековою командою, коли навчалась в середній школі. Увійшла в поворот довкола бейсбольного поля. Дзенькнула алюмінієва бита. Галасували хлопчики. Темна постать рвонулася до першої бази з опущеною головою.
Беккі вела авто відволікшись від усього іншого і наспівувала сама до себе один зі своїх лімериків, тільки наполовину розуміючи, що вона дійсно співає. Вона пошепки наспівувала найстаріший з тих, які мала змогу знайти, коли досліджувала власні папери – лімерик, що був написаний задовго до того, як цей формат скотився до потворних риффів[59] на тему пизди, хоча він вже й намірився рухатися в даному напрямі: