– ЖИВ-БУВ СТАРИЙ ФЕРМЕР, ОТ ТОБІ НА! – прокричала дівчинка.
Беккі попростувала оранкою. Вона зробила два кроки і враз зойкнула після відчуття, ніби щось розірвалось у її утробі.
– ЯКИЙ ПРОКОВТНУВ ПОВНУ ТОРБУ ЗЕРНА! – проспівала дівчинка голосом, що бринів від насилу стримуваного реготу.
Беккі зупинилася, щоб перевести подих від болю, і коли найгірше минулося, вона зробила ще один обережний крок. Відразу ж повернувся біль – ще гірший, ніж був до того. Вона мала таке відчуття, ніби хтось кроїв ножицями її внутрішні органи, неначе кишечник був туго розтягнутим простирадлом, яке почало розриватися посередині і повздовж.
– ВЕЛИКІ ЖМУТИ ТРАВИ-КОВИЛИ, – йодлем проспівала дівчинка. – У ФЕРМЕРА З ДУПИ РОСТИ ПОЧАЛИ!
Беккі знову хлипнула, зробила третій хиткий крок і наразі майже дісталася другої бази неподалік високої трави, – а відтак ще один напад болю пройшов нею наскрізь, і вона звалилася на коліна.
– І СТАРИМ ЙОГО ЯЙЦЯМ НАСТАЛА ХАНА![60] – проверещала дівчинка, захлинаючись від сміху.
Беккі охопила обвислий, спорожнілий бурдюк власного живота і, закривши очі та опустивши голову, чекала полегшення; і коли відчула себе трішечки краще, відкрила очі…
. . .
І в блідому світанковому світлі побачила Кела, який дивився на неї зверху. Він мав виразний і сповнений завзяття погляд.
– Намагайся не рухатися, – сказав він. – Це ненадовго. Просто відпочивай. Я тут.
Голий вище пояса, він стояв біля неї на колінах. Його худі груди були дуже бліді в сизій напівтемряві. Його обличчя попеклося на сонці – вкрай сильно, позаяк прямо на кінчику носа виднівся пухир, – але загалом він здававсь відпочилим і мав добрий вигляд. Ні, більше того: він був сповнений життєвих сил та енергії як та грайлива білка.
– Дитина, – намагалася сказати вона, однак вийшло саме лиш шкарубке скрипіння – такий звук, ніби хтось намагається відчинити іржавий замок іржавим знаряддям.
– Ти хочеш пити? Упевнений, що хочеш. Ось. Візьми це. Поклади його до рота. – Кел просунув їй до рота вологий, холодний кінчик тканини на його футболці. Він намочив футболку у воді й скрутив її, немов ганчірку.
Вона з жадобою всмокталася в тканину – так припадає до груді голодне немовля.
– Все, – мовив він. – Поки що досить. Інакше тобі стане зле. – Відтак забрав у неї вологу бавовняну тканину. Залишившись без неї, вона стала хапати ротом кисень як та рибина у відрі.
– Дитина, – прошепотіла вона.
Кел посміхнувся їй своєю найкращою, найкумеднішою посмішкою.
– Хіба вона не чудова? Вона у мене. Ідеальна. Тільки-но з печі, й зажарилась як треба!
Він потягнувся вбік і підійняв угору згорток із чужої футболки. Вона побачила трохи кирпатий синюватий носик, що визирав із савану. Ні, – не з савану. Савани для мерців. Це були пелюшки. Вона народила дитя тут, у високій траві, і для цього їй не був потрібен навіть притулок у яслах[61].
Кел, як завжди, говорив так, ніби мав прямий доступ до її власних думок.
– Ну хіба ти не маленька Діва Марія? Цікаво, коли ж з’являться Волхви?! І я хотів би знати, які дари вони приготували для нас?!
Веснянкуватий, засмаглий хлопчик вийшов позаду Кела. Він теж був із голим торсом. Імовірно, це в його футболку була замотана дитина. Він нахилився, спираючись руками на коліна, щоб подивитись на сповите немовля.
– Хіба вона не чудова? – запитав Кел, показуючи її хлопчикові.
– Вона дивовижна, Капітане Келе, – сказав хлопчик.
Беккі закрила очі.
. . .
Вона їхала в сутінках, скло було опущене, і легкий вітерець здмухував коси з її обличчя. Висока трава обрамляла з обох боків дорогу, що простягалася попереду аж доки сягав зір. Вона їхатиме ось так решту свого життя.
– Сховалася дівчина у високій траві, – наспівувала вона сама до себе. – І влаштувала там засідку на парубків.
Трава шелестіла і черкалася неба.
. . .
Згодом, уранці, вона відкрила очі на кілька хвилин.
Її брат, увесь у грязюці, тримав ногу ляльки в одній руці. Він витріщився на Беккі з веселою, дурнуватою чарівністю, в той час як сам жував ногу. Нога ляльки була як жива, округла і повненька, хіба що трохи замала, і ще якогось чудного блідо-синього кольору, майже як у мерзлого молока. Келе, не можна їсти пластмасу, хотіла сказати вона, але на те, щоб промовити щось уголос, просто не вистачало сил.