– Може так статися, що нарешті ми матимемо тут хоч якийсь спокій, – сказав містер Демут. – Після двадцяти – плюс-мінус – років усе це спільне життя стає трохи виснажливим.
Певна річ, вони не робили геть усього разом, тому що Кел точно не був відповідальним за булочку в пічці його сестри. І то була виключно особиста ідея Беккі – попроситися в дядька Джима з тіткою Енн пожити в них якийсь час, доки народиться дитинча. Для старших Демутів, приголомшених і збентежених таким поворотом подій, поведінка доньки здавалася все ж розумною в цій ситуації. І коли Кел повідомив, що він і собі призупинить навчання на період весняного семестру, аби вони мали змогу разом здійснити автомобільну подорож країною, їхні старі не надто й опиралися цьому. Вони навіть зійшлися на тому, що Кел може залишитися з Беккі в Сан-Дієго, доки народиться дитина. Келвін спробує знайти якийсь підробіток і взяти на себе частину витрат.
– Вагітна в дев’ятнадцять, – сказала місіс Демут.
– Ти завагітніла в дев’ятнадцять років, – сказав містер Демут.
– Так, але я була заміжня, – наголосила місіс Демут.
– І до того ж, за чудовим парубком, чорт забирай, – вимушений був додати містер Демут.
Місіс Демут зітхнула.
– Беккі обере ім’я, а Кел визначиться з прізвищем.
– Або ж навпаки, – мовив містер Демут – також зітхнувши. (Іноді подружні пари теж можуть бути Ірландськими Близнюками).
Одного дня, незадовго перед від’їздом дітей до Західного Узбережжя, мати запросила Беккі на ленч.
– Ти впевнена, що хочеш віддати дитину на усиновлення? – запитала вона. – Я знаю, що не маю права вимагати від тебе відповіді, я тільки твоя мати, але твій батько переймається.
– Я ще не визначилася остаточно, – сказала Беккі. – Кел допоможе мені вирішити.
– А як щодо тата, люба?
Беккі здивувалася.
– О-о, він утратив право голосу. Адже виявився повним придурком.
Місіс Демут зітхнула.
. . .
Отож тепер, цього теплого весняного дня в квітні, вони були у Канзасі, їдучи на восьмирічній Мазді з Нью-Гемпширськими номерами і з примарним відбитком Нової Англії на іржавих панелях, що знайшов своє відображення у вигляді плям дорожньої солі. Замість радіо – тиша; замість кондиціонера – опущене скло. Як наслідок – обоє почули голос. Слабкий, а проте досить чіткий.
– Допоможіть! Допоможіть! Хто-небудь, допоможіть мені!
Брат і сестра обмінялися враженими поглядами. Кел, котрий знаходився в той час за кермом, одразу ж зупинився. Щебінь загуркотів об днище.
Ще до від’їзду з Портленда вони вирішили, що триматимуться подалі від магістралей. Кел хотів подивитися на Каскаскійського Дракона[3] у Вандалії, штат Іллінойс; Беккі хотіла належно оцінити Найбільший у Світі Мотузяний Моток[4] у містечку Кевкер, штат Канзас (обидві місії виконано); і обоє були просто переконані в необхідності нагрянути до Розуелла, щоб там сповна насолодитися спогляданням всілякого позаземного лайна[5]. Тепер вони знаходилися набагато південніше від волохатого та ароматного мотузяного мотка[6], (котрий, вцілому, набагато перевершив будь-які сподівання парочки) – а саме – десь посеред траси № 400. Це була пристойна ділянка асфальтованого шосе на дві смуги руху, що складала частину їхнього шляху через плаский як тарілка Канзас до кордону з Колорадо. Перед ними на цілі милі, доки сягав зір, простягалася дорога без жодного легковика чи вантажівки. Така ж пустка була і позаду.
На їхньому боці шосе стояло кілька будинків, забита дошками церква з назвою «Чорна Гора Спасителя» (яку Беккі вважала досить дивною як для церкви, але ж це був Канзас), і зогнилий кегельбан, що мав такий вигляд, ніби востаннє працював ще в часи, коли «The Trammps» запалювали поп-музику, зокрема за допомогою своєї фірмової запальної суміші «Disco Inferno»[7]. На іншому боці шосе № 400 не було нічого, окрім високої зеленої трави. Вона простягалася аж до горизонту, безмежного і непримітного водночас.
– Що це бу…– почала Беккі. Вона була одягнена в легке пальто, розперезане над животиком, що тільки-тільки надумав округлюватись. Термін її наближався до шостого місяця.
Він підняв руку, не дивлячись на неї. Він дивився на траву.
– Ш-шш. Слухай!
Вони почули слабку музику, що линула з одного із будинків. Тричі гавкнув собака – руф-руф-руф – і перестав. Хтось бив молотком по дошці. І наполегливо й тихо шепотів вітер. Беккі зрозуміла, що насправді вона бачить вітер, що в той час розчісував траву на протилежному боці дороги. Він підіймав на траві хвилі, які втікали від них і губилися ген у далечині.