Хлопчик сидів у нього за спиною, обернений у профіль, і злизував щось зі своїх долонь. Щось схоже на полуничне желе.
У повітрі чувся різкий запах, подібний до аромату тільки-но відкритих рибних консервів. Від цього запаху у неї забурчав живіт. Але Беккі була заслабкою, щоб сісти, заслабкою, щоб сказати що-небудь; і коли вона опустила голову додолу і закрила очі, то відразу ж поринула в сон.
. . .
Цього разу не було жодних сновидінь.
. . .
Десь загавкав собака: руф-руф. Почав стукати молоток – один лункий удар за іншим, – приводячи Беккі до тями.
У неї пересохли й потріскались губи, і її знову мучила спрага. Спрага та голод. Вона почувалася так, наче отримала кількадесят ударів ногою в живіт.
– Келе, прошепотіла вона. – Келе.
– Тобі треба поїсти, – сказав він і поклав смужку чогось холодного та солоного їй до рота. На його пальцях була кров.
Якби вона хоч трохи наблизилася до того стану, в якому змогла б розмірковувати належним чином, то можливо, заціпила б зуби, надійно закривши шлях до власного рота. Але цей солоно-солодкий клапоть чогось невідомого мав справді приємний смак і текстурою нагадував жирні сардини. Він навіть пахнув трохи схоже на сардини. Вона всмокталася в нього так само, як всмоктувалася у вологий скрутень Келової футболки.
Поки Кел гикав, вона просмоктала смужку невідомо чого у роті, втягнула її в себе ніби спагеті і проковтнула. Опісля зостався недобрий, гірко-кислий присмак; втім, навіть це якимось чином було смачно. Відчувалося щось подібне до врівноваженого смакового контрасту між випитою «Маргаритою» та злизаною дрібкою солі з обідка бокалу[62]. Гикавка Кела звучала майже як хлипання від сміху.
– Дай їй іще шматочок, – сказав хлопчик, перехилившись через Келове плече.
Кел дав їй ще шматочок.
– Ням-ням. Страшне чудовисько вже скоро добереться до малечі.
Вона ковтнула й знов закрила очі.
. . .
Коли вона наступного разу прокинулася, то виявила, що знаходиться в Кела на плечі та переміщується. Її голова погойдувалася, а живіт здіймався з кожним кроком.
Вона прошепотіла:
– Ми їли?
– Так.
– Що ми їли?
– Щось пречудове. Пре-малесенько-чудове.
– Келе, що ми їли?
Він не відповів, лишень відгорнув осторонь траву, забризкану темно-бордовими краплями, і перейшов на галявину. У центрі розташовувався величезний чорний камінь. Поруч нього стояв малюк.
Ось ти де, подумки промовила вона. А я ганялася за тобою по всій окрузі.
Тільки що не за каменем. Не вийде ганятися за каменем. За дівчинкою.
Дівчинка. Моя дівчинка. Моя відповіда…
– ЩО МИ ЇЛИ? – Вона почала гамселити його, але її кулаки були слабкими-слабкими. – О ГОСПОДИ! О ІСУСЕ!
Він опустив її і поглянув на неї – спершу здивовано, а потім з утіхою.
– А ти сама як гадаєш, що ми з’їли? – Він подивився на хлопчика, який посміхався і хитав головою так, як це роблять люди у тих випадках, коли хтось в їхній присутності припускається грубої і смішної помилки. – Бек… серденько… ми з’їли трохи трави, тільки й того. Трави, і зерна, і все таке. Корови роблять так увесь час.
– Жив-був старий фермер, от тобі на, – проспівав хлопчик і прикрив рота руками, щоб заглушити хихикання. Його пальці були червоними. – Особливу з’їв страву, й не його в тім вина.
– Я тобі не вірю, – сказала Беккі, але її голос прозвучав ледь чутно. Вона дивилася на камінь. Звідусіль на його поверхні були висічені фігурки танцюючих людей. І справді, в цьому передсвітанковому світлі здавалося, що вони дійсно танцюють. Рухаються довкола по висхідній спіралі, наче смуги на перукарському стовпі[63].
– Дійсно, Бек. З дитиною все… все гаразд. Вона не постраждала. Я вже попіклувався про неї – як справжній дядько. Торкнися каменя, і ти побачиш. Ти зрозумієш. Торкнися каменя, і ти…
Він поглянув на хлопчика.
– Спокутуєшся! – вигукнув Тобін, і вони удвох розсміялися.
Айк і Майк, подумала Беккі. В них однаковий сміх.