Вона підійшла до каменя… випростала руку вперед… потім повернула її в попереднє положення. Те, що вона з’їла, смакувало не так, як трава. Воно смакувало як сардини. Як останній солодко-солоно-гіркий ковток «Маргарити». І як…
Як я. Як облизаний під моєю власною пахвою піт. Чи… Чи…
Вона почала верещати. Спробувала повернутись назад, однак Кел спіймав її за одну руку, а Тобін за іншу. Вона повинна була зуміти випручатися принаймні від дитини, але наразі все ще залишалася занадто слабкою. Та й камінь. Він притягував її до себе також.
– Торкнись його, – прошепотів Кел. – Ти перестанеш сумувати. Ти побачиш, що дитина в порядку. Маленька Жюстін. Вона навіть у кращому стані, аніж просто в порядку. Вона у природі. Беккі… вона струмує.
– Атож, – сказав Тобін. – Торкнися каменя. Ти побачиш. Ти більше тут не загубишся. Тоді ти зрозумієш траву. Ти станеш частиною трави. Такою ж її частиною, як і Жюстін.
Вони підвели її до каменя. Той енергійно гудів. Задоволено. Із середини виходило надзвичайно дивовижне світіння. На зовнішньому боці каменя танцювали з піднятими догори руками-паличками крихітні, зображені в невигадливих лініях чоловіки та жінки. Чулася музика. Вона подумала: Всяке тіло – трава[64].
Беккі Демут обійняла камінь.
. . .
Їх було семеро в старенькому автокемпері[65], котрий тримався купи на клейкому мокротинні від плювків, на перетяжці з дроту, та ще, можливо, завдяки смолі всієї шмалі, що була викурена всередині його іржавих стін. На одному боці, серед хаосу з червоно-помаранчевої психоделії було видрукувано слово ДАЛІ, на честь шкільного автобусу Інтернешнл Гарвестер, випущеного 1939 року, на якому Веселі Витівники Кена Кізі відвідали Вудсток влітку 1969 року[66]. У ті часи усі вони, окрім двох найстаріших з цих новоявлених хіпі, ще тільки мали коли-небудь народитись.
Якраз нещодавно Витівники двадцять першого століття побували в місті Кевкер, віддаючи належне Найбільшому у Світі Мотузяному Моткові. Після від’їзду вони встигли скурити мега-безліч шмалі, і всі тепер були голодні.
Саме Твіста[67], наймолодший із них, помітив Чорну Гору Спасителя, з її білим шпилем, що підносився у височінь, і ого-якою-комфортабельною автостоянкою.
– Церковний пікнік! – вигукнув він зі свого сидіння поруч Крутого Та’, що кермував автомобілем. Твіста став стрибати вгору-вниз, брязкаючи пряжками на нагруднику його комбінезона. – Церковний пікнік! Церковний пікнік!
Решта підхопили цей вигук. Та’ подивився на Ма’ в дзеркалі заднього виду. Коли вона знизала плечима і кивнула, він скерував ДАЛІ на стоянку і припаркувався поруч запиленої Мазди з Нью-Гемпширськими номерними знаками.
Витівники (всі одягнені у сувенірні футболки Мотузяного Мотка і всі пропахлі ганджею) висипали з фургону. Та’ і Ма’, як найстарші, були капітан та перший помічник капітана на славетному кораблі ДАЛІ, а решта п’ятеро – Мері-Кет, Джипстер[68], Елеонор Ріґбі[69], Чарівник Френкі і Твіста – були раді старатися виконувати накази зверстати наверх барбекю, холодильник для м’яса, і – звичайно ж – пиво. Джипстер з Чарівником щойно налаштували гриль, коли вперше почувся слабкий голос.
– Допоможіть! Допоможіть! Хто-небудь, допоможіть мені!
– Голос, здається, належить дівчині, – сказала Елеонор.
– Допоможіть! Будь-ласка, хто-небудь! Я загубилася!
– Це не дівчина, – сказав Твіста. – Це малюк.
– Далеченько, – мовила Мері-Кет. Вона катастрофічно обдовбалася, тому це було все, що вона могла додуматися сказати.
Та’ поглянув на Ма’. Ма’ поглянула на Та’. Нині вони розміняли шостий десяток і прожили разом довгий час – достатньо довгий, щоб розвинути подружні телепатичні здібності.
– Малюк забрів у траву, – сказала Крута Ма’.
– Мама почула, як він гукає, й пішла за ним, – сказав Крутий Та’.
– Мабуть, занадто низька, щоб побачити зворотній шлях до дороги, – продовжила Ма’. – І тепер…
– …вони обоє загубились, – закінчив Та’.
– Блядь, це хуйово, – сказав Джипстер. – Я загубивсь одного разу. Це трапилося в торговому центрі.
– Далеченько, – мовила Мері-Кет.
– Допоможіть! Хто-небудь! – Це була жінка.